кіномова

2022-04-05 03:07:58 Тільки-но подивилася інтерв'ю російської журналістки Гордеєвої з депутаткою російської госдуми , акторкою Оленою Драпеко, і мене холодною бридкою хвилею захопив жах. Жах, як дитина війни, яка називає себе етнічною українкою, на смерті тисяч людей відповідає: "Мы должны это пережить, чтоб никогда этого больше не было". Коли жорстокість буда захистом від смерті? Коли смерть стала гарантом життя? Страшно бачити, як вона вірить у свої слова, які мов відлуння повторюють промови власної над нею тиранії. Я не хочу тут розмірковувати про її аргументи, слова це останнє, що може виправдати смерть і страждання. Я просто не можу вкласти собі у голові, що така жорстокість існує в наші часи. Така ж реакція у Катерини, яка кожен раз зустрічаючи цю жорстокість у відповідях депутатки, міняє тему і намагається знайти спосіб достукатися до хоч якихось ознак сумнівів. Лише вони можуть стати початком діалогу, аналізу, але тільки коли обидві сторони прагнуть розмови.

Минулі вихідні я дивилася лекції Тамари Ейдельман про історію деяких правителів росії - як би я назвала - від одного тирана до іншого. Це не точний переказ років важливих подій, це більш схоже на спробу збудувати об'єктивну думку, шляхом аналізу різних джерел, мемуарів, намагання відтворити людей, відокремлюючи їх від пропагандистських образів. Та кожен раз в промовах чи ідеях тиранів та їх послідовників завжди є оці безликі "вони" - невідомий, небачений ворог, який весь час погрожує забрати своє. Але чомусь їм не вистачає сил підійти ближче і зрозуміти, що вони дивляться у власне відображення.

Мені цікаво, чи були такі Катерини чи Тамари у часи Гітлера? Якщо ми не знаємо, то це поганий знак для російських лібералів, які намагаються достукатися до своїх співвітчизників - їхні старання кануть у небуття. Можливо треба було робити це голосніше? Чи це безглуздо, коли твої слухачі глухі? Открыть/Комментировать

2022-03-30 20:20:16 По вечорам в намаганнях ухильнутися від бескінечних хвиль новин з усіх телеграм чатів, я гортаю Нетфлікс в пошуках короткого відволікаючого контенту. Це перетворюється в перегляд знайомих серіалів, як "Маніяк" або "Мисливець за розумом", мотивуючись, що вже і забула половину сюжетів. Іноді серед цього безцільного процесу я знаходжу перлини.

"Лінія розривання" - одна із них. Це 6-ти серійний італійський мультсеріал про автора коміксів Дзеро, який переживає достатньо довгу кризу середнього віку. Звучить доволі нудно, але гарантую: вам потрібно лише 2 хвилини розмови з Дзеро, щоб закохатися у цей неспинний потік його думок, створенний хімозною сумішю комплексів, принципів та спогадів. Так, саме розмови, так як формат оповідання це злом четвертої стіни з монологами головного героя, навіть оточуючі Джеро озвучені їм самим на основі того, як він їх чує. Після 5 хвилин з Дзеро в подяку за витримку, ви отримаєте можливість познайомитися з броненосцем Сумління, його уявним другом = підсвідомістю. І це неймовірний дует, в якому завжди бачиш своє кумедне відображення.

Дуже захоплює, що це італійський контент: це незвично з боку побудов розмови, її звучання, з боку образів, з боку омажів до американської культури, яких багатенько. Іноді забуваєш, що усі ми діти схожих подій, фільмів, музики.

Дзеро розповідає про все: про складність знайти хоча б щось подивитися на ніч (знайомо?), про дратівні звички ліпшого друга, про невдалу закоханість у 17 років, про безглуздість власних намагань навчити юне покоління, про неможливість привести домівку в порядок, бо там уся влада належить пожираючому безладу. Більшій частині ти починаєш кивати головою у знак 100% згоди. Тому образ людини, яка ховається за своїм невпинним монологом про розуміння життя і лише через шлях великого емоційного переживання оголяє власну душу, цілком зрозумілий і здається схожим до особистого.

Доволі ймовірно, що "Лінія розривання" це опрацювання за допомогою такого анімаційного нотування, власної травми автора серіалу. Тож, емоційно вчепившись за комір незмінної чорної футболки Дзеро, я як глядач була неймовірно рада побачити після найглибиніших страхів, можливо кожного із нас, позитивну пропозицію пройти у напрямку виходу із цих кошмарів. Я припускаю, що не кожного задовільнить колір цього ліхтаря у кінці тунелю, але факт його існування незаперечний. Так у фіналі ти залишаєшся один на один з цією кризою, але відчуття на душі схожі на світлу печаль. Ця думка мене гріє, тому раджу до перегляду.

До речі, якщо й ви вирішили змінити мову спілкування, то рекомендую українські субтитри від Нетфлікс: там дуже багато локалізованого контенту.



Открыть/Комментировать

2022-03-28 19:45:23 Открыть/Комментировать

2022-03-28 19:45:18 Вже понад тридцяти днів ми занурені у неспинний потік новин. Фотографії зруйнованих міст відображуються з екранів комп'ютерів та телефонів у наших очах. Серед цього я часто бачу одну незмінну, немов постійний пазл у картині подій, - білборди з афішою українського фільму "Стоп-Земля". В компанії обламків міст юний погляд Марії Федорченко, виконавиці головної ролі "Стоп-Земля", немов римується з образом очей з "Великого Гетсбі". Тільки дивиться на нас не знавець життя лікар Еклберг, осуджуючий сліпих американських мрійників, а підліток Маша, чиї проблеми ще нещодавно були перша закоханість та вступ до університету.

Маю зізнатися: я не в захваті від "Стоп-Земля". Судячи за кількістю премій у Катерини Горностай увесь минулий сезон, така думка дуже непопулярна серед кіномолоді. Звичайно я рада, що таке кіно є в нашій країні, і воно стає доступним широкій аудиторії. Покази були практично у всіх великих містах, в Києві покази тривали тижнями, і зали були наповнені людьми. "Стоп-Земля" виглядає як дуже крутий продюсерський проєкт. Уявіть: зібрати підлітків, непрофесійних акторів, створити щось на кшталт клубу, розвинути власний малий соціум, а потім на основі цього зняти художньо-документальне кіно, де видумане лише в основі сюжету, а інше будується на акторській імпровізації. Це дуже круто. А гляньте яка картинка, образи - дуже стильно і не награно, що частіше, мов прокляття, переслідує наші фільми. Це внутрішнє життя, наївний вогник в очах головних героїв - перевага "Стоп-Земля" серед інших представників останніх афіш. Не відчуваючи великої симпатії до них, я не можу відмовити у вірі в їхнє існування у вимирі свого хронометражу. Ці образи теплі, матеріальні, вільні.

Всупереч усім компліментам, я скажу: це не моє кіно. Чому? Просто воно мене не торкнулося. Так, воно живе, але все схоже на рибок в акваріумі - вони також жваві та щирі, але не захоплюють погляд, того хто бачив океан. Найбільш мене відвернуло від перенасиченості різних засобів: класичне оповідання змішано з документальними інтерв'ю та зовсім антонімічними реальності сновидіннями. Мене не лякають такі полярні зміни, але вони повинні мати ґрунт під собою: чому режисерка вирішила, що висловити свою думку можливо лише таким шляхом? Я не знайшла цю відповідь, вірогідно що з нею моє ставлення було б іншим.

Зараз такі "Маші" ховаються від обстрілів у підвалах, стоять з матерями у чергах на кордоні, чистять картоплю в волонтерських пунктах. Чи повернуться "Маші" до звичайного життя? Це головне питання, я сподіваюсь лише питання часу. Открыть/Комментировать

2022-03-27 23:35:53 Привіт підписники!

Так, ви правильно зрозуміли, так, і я також, так, перевзулася, так, півень у дупу клюнув, так, так і так, там далі передасте охочим. На жаль в нашій (наскільки я знаю за статистикою, більшість з моїх підписників з України), сталося найстрашніше - війна, іншої назви я не потерплю. Я сама прокинулася о п'ятій 24 лютого від вибуху і навіть зараз боюся голосних звуків. Тепер в нас нові реалії та, можливо для когось це недоречно, але для мене це точно важливо - я хочу змінити канал.

Цей телеграм-куточок був і залишається місцем, де знаходять покій мої бджоли думок, які вже видихнулися 24/7 літати в моїй голові. Хоч формат це лише обкладинка, а не зміст, він також повинен відображати мене теперішню. За цим підуть, на що я власне сподіваюся, зміни за змістом, які я так довго відкладала. Це перша причина, друга - це те, що я вважаю неправильним зараз вести будь-яке, тим паче розважальне, медіа мовою ворога. Так, у побуті я все ще користуюся російською, я народилася і виросла у російськомовній родині та серед людей різних національностей, для котрих навіть російська є другою мовою, не кажучи про українську, яку роками та режимами винищували. Та погодьмося, що не мова почала війну, а люди, тож її я не планую звинувачувати. Але кажучи про медіа, неважливо маленьке чи велике, я думаю перехід на українську є обов'язковим кроком, який, наприклад мною відкладався через власну неосвіченість та страхи бути недостатньо зручною для кожного. Зараз мені здається саме той час, особливо що це не тільки зміна мови, а зміна думок.

Тому я офіційно змінюю мову каналу на українську, а разом з цим і назву. Так, і назву. Тому що нинішня назва аніскільки мене не стосується. Оскар, як і багато чого в самому початку історії цього каналу, - це намагання відповідати власно створеному образу, який я вважала вимагався від мене як початківця. Мені здавалося, та й зараз здається, що поняття власної думки у мене відсутнє. Чесно кажучи, частіше я відчуваю себе дзеркалом поведінок, висловлювань, а не унікальним транслятором свого внутрішнього. Коли я створювала цей канал, ця думка була виведена на максимум, тому назва, формат, підхід, хоч і не були тривіальні, але й не мали свого "кольору" у багатій палітрі ідей. Тому використовування чужої назви з намаганнями це приміряти на себе зараз виглядають мені дуже дитячими. Звичайно, я не змінилася на 100% і старі проблеми все ж залишилися, але настала черга з ними боротися.

"Кіномова" це перш за все моє власне бажання віднайти свої слова серед тисячі голосів. Так лише в одному з напрямків, кіно, але все починається з малого. Відсьогодні ви не побачите якісь старі формати, хештеги та всю цю незрозумілу мішуру, яку я будувала для зручності вигаданих інших. Тепер буде транслювання думок, різних, розумних або поверхневих, коротких та не дуже, але моїх, бо тепер я хочу стати власним дзеркалом.

Для мене було дуже символічно зробити цей крок у ніч церемонії нагородження премії, яка дала назву цьому каналу 5 років тому. Цей етап закінчився, але починається новий, невідомий.

Сподіваюся ми пройдемо його разом. Открыть/Комментировать

2022-03-27 23:35:12 Channel name was changed to «кіномова» Открыть/Комментировать

2022-03-27 23:33:29 Channel photo updated Открыть/Комментировать

2022-01-07 21:40:45 Ребят,еду я в маршрутке и резко вспомнила, что январь это же чудный месяц начала наградного сезона с "Золотым Глобусом". Удивительно, что в этом году по этому поводу в интернете абсолютная тишина. Если б не моя традиция постить текстовую трансляцию, я бы вообще не обратила внимание на это событие. А потом я наконец прочитала, что в этом году вообще церемонии то не будет! Просто прочтут с бумажки лауреатов. Неужели это признак первого увядания актуальности пышных празднеств с красными дорожками и полутарочасовыми благодарностями?

Причиной послужили шумные скандалы вокруг необъективности судейства (хах, это же Американская ассоциация иностранной прессы - что может быть более необъективным?), также многочисленные обвинения в расизме (удивительно, но среди иностранных журналистов нет ни одного чернокожего).

Я, неожиданно для самой себя, была рада этой новости: не спать всю ночь во имя сомнительных лауреатов очевидно проплаченой премии надеясь лишь на несколько смешных моментов с любимыми звёздами, которые в рекламных паузах давно выпили по парочке рюмок - сомнительное времяпровождение в выходные. По опыту прошлых лет, "Золотой Глобус" лишь только раздражает невероятно ужасным выбором победителей, хотя и более живой в отличии от Оскара, и то это кидается в глаза лишь из-за постоянных сравнений. Так что остается надеяться, что Оскар не отменят.

Либо вскоре мы вступим в новую эпоху, лишённую относительных наград от определенной группы людей, выбранной другой группой людей. Хотя я надеялась посмотреть 100тую церемонию в 2028 году.

https://www.google.com/amp/s/www.vogue.co.uk/arts-and-lifestyle/article/golden-globes/amp Открыть/Комментировать

2021-12-31 18:14:40 Открыть/Комментировать

2021-12-31 18:00:52 Хо-хо-хо, мои выжившие подписчики!

Вот и пришло время поздравлять с наступающим Новым 2022 Годом! Надеюсь прошедший год был для вас не слишком тяжёлым и в вас осталась хотя бы капелька праздничного настроения, чтоб под куранты прозвенеть бокалами, в которых тихо тлеют бумажки с сумбурно написанными пожеланиями.

Не знаю как у вас, у меня в этом году невероятная тоска по старому Новому году. Когда с утра вся семья разбегается по городу в поисках банки майонеза, которую забыли внести в список покупок для застолья, несмотря на основополагающую роль в составе любого праздничного блюда. Когда мамы сумбурно пытаются применить все известные способы избавления от синяков под глазами, которые появились от ночных бесконечных ритуалов нарезки салатов. Когда дети включают телевизор с стандартной солянкой мюзиклов 2000ных на полную громкость, садятся на ковер прям перед экраном, в парадной одежде, и жадно лопают конфеты из новогоднего подарка, который родители откладывали до 31. Когда бабушки уже с утра надевают каблуки и теперь каждый их шаг наполняется невероятным шармом, будто с минуты на минуту начнется карнавал и они закружатся в танце с юной Людмилой Гурченко. Когда отцы среди всей этой спешки мирно располагаются в тихом углу дома, нацепив яркий дождик вместо шарфа, окунувшись в занимательный процесс чистки мандаринов, и на любой наряд дочки не глядя говорят "Как красиво!". Когда мальчишки, по просьбе матери, перенося нарезку на праздничный стол, съедают половину по пути, а после заметают следы преступлений с набитыми ртами. Когда приходят гости и будто бесконечно обмениваются поздравлениями, взрывая хлопушки, под недовольные, но тихие, вздохи матери, которая предчувствует объем уборки 1го числа, зажигая бенгальские огни, громко припевая хиты из тех же мюзиклов, и вручая огромные подарки в ответ на протесты родителей в стиле "Мы же договаривались без подарков" или "Да, не надо было, такие деньжища потратили". Когда за спинами столь увлечённых взрослых уже горят глаза детского непослушания, и слышно как в их головах зреет задумка новой игры в декорациях домашнего празднества. Когда с первым бокалом под эгидой провода старого года, по дому уже во всю пахнет запечённой уткой, которая давно привыкла к неловкой позе с яблоками во всех возможных местах. Когда с окон доносятся звуки фейерверков, взорванных явно раньше времени, под улюлюканье уже давно гуляющей толпы. Когда под крик "А вы знаете что на Камчатке уже Новый год?", разбиваются первые бокалы. Когда родители с грустной улыбкой вторят диалоги Жени Лукашина про традицию ходить в баню каждое 31 декабря, а дети в ответ ноют: "Переключи!", а после тема разговора сводится к бессовестности нового поколения, незнающей цены маленьким радостям.

Именно такая меланхолия захватила меня сегодня, и возможно, после моего поздравления (я ужасна в этом деле) захватит и вас. Но мы-то знаем, что именно такие моменты когда-то создали нас такими, какие мы сейчас. Сегодня, да и все последующие Новые Годы, наш черед создавать подобные моменты, которые повлияют как и на вас, так и на ваших близких. И я желаю вам, чтоб эти моменты были настолько же тёплыми и радостными, и чтоб через лет 10-15, вы с такой же улыбкой вспоминали о них.

С Наступающими праздниками!

С любовью, всегда ваш, Домашний Оскар!

И как всегда, лучший саундтрек для встречи 2022:



Открыть/Комментировать