Вже понад тридцяти днів ми занурені у неспинний потік новин. Ф | кіномова
Вже понад тридцяти днів ми занурені у неспинний потік новин. Фотографії зруйнованих міст відображуються з екранів комп'ютерів та телефонів у наших очах. Серед цього я часто бачу одну незмінну, немов постійний пазл у картині подій, - білборди з афішою українського фільму "Стоп-Земля". В компанії обламків міст юний погляд Марії Федорченко, виконавиці головної ролі "Стоп-Земля", немов римується з образом очей з "Великого Гетсбі". Тільки дивиться на нас не знавець життя лікар Еклберг, осуджуючий сліпих американських мрійників, а підліток Маша, чиї проблеми ще нещодавно були перша закоханість та вступ до університету.
Маю зізнатися: я не в захваті від "Стоп-Земля". Судячи за кількістю премій у Катерини Горностай увесь минулий сезон, така думка дуже непопулярна серед кіномолоді. Звичайно я рада, що таке кіно є в нашій країні, і воно стає доступним широкій аудиторії. Покази були практично у всіх великих містах, в Києві покази тривали тижнями, і зали були наповнені людьми. "Стоп-Земля" виглядає як дуже крутий продюсерський проєкт. Уявіть: зібрати підлітків, непрофесійних акторів, створити щось на кшталт клубу, розвинути власний малий соціум, а потім на основі цього зняти художньо-документальне кіно, де видумане лише в основі сюжету, а інше будується на акторській імпровізації. Це дуже круто. А гляньте яка картинка, образи - дуже стильно і не награно, що частіше, мов прокляття, переслідує наші фільми. Це внутрішнє життя, наївний вогник в очах головних героїв - перевага "Стоп-Земля" серед інших представників останніх афіш. Не відчуваючи великої симпатії до них, я не можу відмовити у вірі в їхнє існування у вимирі свого хронометражу. Ці образи теплі, матеріальні, вільні.
Всупереч усім компліментам, я скажу: це не моє кіно. Чому? Просто воно мене не торкнулося. Так, воно живе, але все схоже на рибок в акваріумі - вони також жваві та щирі, але не захоплюють погляд, того хто бачив океан. Найбільш мене відвернуло від перенасиченості різних засобів: класичне оповідання змішано з документальними інтерв'ю та зовсім антонімічними реальності сновидіннями. Мене не лякають такі полярні зміни, але вони повинні мати ґрунт під собою: чому режисерка вирішила, що висловити свою думку можливо лише таким шляхом? Я не знайшла цю відповідь, вірогідно що з нею моє ставлення було б іншим.
Зараз такі "Маші" ховаються від обстрілів у підвалах, стоять з матерями у чергах на кордоні, чистять картоплю в волонтерських пунктах. Чи повернуться "Маші" до звичайного життя? Це головне питання, я сподіваюсь лише питання часу.
