Тільки-но подивилася інтерв'ю російської журналістки Гордеєвої | кіномова

Тільки-но подивилася інтерв'ю російської журналістки Гордеєвої з депутаткою російської госдуми , акторкою Оленою Драпеко, і мене холодною бридкою хвилею захопив жах. Жах, як дитина війни, яка називає себе етнічною українкою, на смерті тисяч людей відповідає: "Мы должны это пережить, чтоб никогда этого больше не было". Коли жорстокість буда захистом від смерті? Коли смерть стала гарантом життя? Страшно бачити, як вона вірить у свої слова, які мов відлуння повторюють промови власної над нею тиранії. Я не хочу тут розмірковувати про її аргументи, слова це останнє, що може виправдати смерть і страждання. Я просто не можу вкласти собі у голові, що така жорстокість існує в наші часи. Така ж реакція у Катерини, яка кожен раз зустрічаючи цю жорстокість у відповідях депутатки, міняє тему і намагається знайти спосіб достукатися до хоч якихось ознак сумнівів. Лише вони можуть стати початком діалогу, аналізу, але тільки коли обидві сторони прагнуть розмови.

Минулі вихідні я дивилася лекції Тамари Ейдельман про історію деяких правителів росії - як би я назвала - від одного тирана до іншого. Це не точний переказ років важливих подій, це більш схоже на спробу збудувати об'єктивну думку, шляхом аналізу різних джерел, мемуарів, намагання відтворити людей, відокремлюючи їх від пропагандистських образів. Та кожен раз в промовах чи ідеях тиранів та їх послідовників завжди є оці безликі "вони" - невідомий, небачений ворог, який весь час погрожує забрати своє. Але чомусь їм не вистачає сил підійти ближче і зрозуміти, що вони дивляться у власне відображення.

Мені цікаво, чи були такі Катерини чи Тамари у часи Гітлера? Якщо ми не знаємо, то це поганий знак для російських лібералів, які намагаються достукатися до своїх співвітчизників - їхні старання кануть у небуття. Можливо треба було робити це голосніше? Чи це безглуздо, коли твої слухачі глухі?