Хроніки зникнення 🇺🇦

2022-05-16 17:33:37 Мій друг, якого я жартома називаю «Синку!» зробив знову щось цікаве і хороше.

Я люблю читати його вірші, люблю читати його матеріали для різних видань.

І ПОТОП люблю давно — його роблять класні чуваки.

Почитайте/подивіться і ви, що Вінстон написав для ПОТОП.

І бережіть себе, будь ласка, бережіть.
Сил нам усім, любі люди. Открыть/Комментировать

2022-05-13 14:10:50 ​Річниця мого агресивного дебюту множинного склерозу.

Весь цей рік зі мною були чудові лікарі, про яких я вам багато розповідала — Артем Дмитрович, Олександр В‘ячеславович і інші лікарі, медсестри, медбрати, адміністраторки клініки «МедЕліт». Вони мене рятували. Також рятували мене ви — я вам дякую за всю ту моральну, фінансову та іншу допомогу. Без неї я би натурально не вижила.
Зі мною були кілька близьких друзів і подруг, які були моєю опорою, моїми очима, моєю підтримкою. Зі мною була рідна тітка, яка мені замінює Маму вже кілька років.

Мені пощастило.

Але мені дуже псує життя вестибуло-атактичний синдром, який нікуди вже рік не дівається.

Це якраз через множинний склероз і ураження мозку: цілодобовий сильний головний біль, дивитись в екран можу лише заплющивши одне око, безсоння, втрата рівноваги, часті падіння, важко ходити, важко їздити в транспорті (навіть 5-10 хвилин у таксі і мені хана, ні, це не про нудоту, це про біль у м‘язах, втрати свідомості і так далі), ходити можу тільки погано, недовго, і з ролатором або під руку. Іноді можу і самостійно, але недовго.

Ні, порад не треба — я до нового року проходила купу лікувань, реабілітацій, обстежень і чудово розумію як це працює в мені.

Єдине, що мене дуже-дуже-дуже засмучує — це те, що вестибуло-атактичний синдром не минає, і видно буде зі мною ще довго.

На днях я вирішила, що видалю всі родимки, яким хана — зрештою ми з лікарем нарахували їх 10, вони ушкоджені, і проблемні. Їх я мала видаляти в Одесі на початку березня, але ж всі ми знаємо, що сталось. І саме в дорозі їм стало гірше. Видалю, і буду повертатись додому, в Одесу. Зараз я займаюсь всим тим, щоби видалити срані проблемні родимки і скоріше вирушити додому. Побажайте мені сил, будь ласка.

Всі ці кілька днів, коли я остаточно вирішила рушати додому — мені стало набагато краще морально. Я перестала ревіти, мене не чіпають мої страшні множинні панічні атаки, я почала їсти, я почала спати (спати останнім часом я не могла навіть з ліками).

Ні, не треба мене відмовляти, я не можу знаходитись не вдома, не в Україні — хоча знаходжусь в чудовій Грузії, яку я люблю і тут є кілька моїх дуже близьких людей. Всі «за» і «проти» я дуже ретельно зважила.

Бережіть себе. Бережіть. Сил нам усім. І скорішої Перемоги.

(А ще вдома мій ролатор, і там я зможу ходити з ролатором, навіть в магазин і не падати. Тут з ролатором ходити неможливо — дуже важкі підйоми/спуски, незрозумілі тротуари часто і все таке, так, в Тбілісі з безбар‘єрністю все набагато гірше нажаль, ніж в тому ж Києві і в Одесі). Открыть/Комментировать

2022-05-08 14:49:55 Хроніки зникнення pinned «​Бережіть себе, любі люди, бережіть, будь ласка. Тепер кожен день українців — День Пам‘яті.» Открыть/Комментировать

2022-05-08 12:28:16 ​Бережіть себе, любі люди, бережіть, будь ласка.

Тепер кожен день українців — День Пам‘яті. Открыть/Комментировать

2022-05-07 14:32:39
Це відео я зробила приблизно місяць тому. Змонтувала зі знимків мого рідного друга, який є дуже крутим фоторепортером — Стасом Юрченко.

Стас працює в чудовому судовому медіа, яке я люблю і з яким до хвороби працювала також — Ґрати .

Зараз це медіа висвітлює війну, а не тільки українські судові справи. Підпишіться на їх тг канал, якщо ще ні ( @graty_me) — там багато ексклюзивних фоторепортажів, текстів, монологів людей, які пережили окупацію з багатьох українських міст, подкасти тощо. Воєнний час, воєнні репортажі…

Музика у відео моя, вірш начитаний мною в поганий мікрофон теж мій.

Бережіть себе, будь ласка, бережіть. Открыть/Комментировать

2022-05-06 19:50:59 Мій родич, який воював під Ізюмом і ми думали, що він загинув (уже брали днк в його доньки, щоб звіряти з загиблими воїнами) таки, слава Богу, живий.

Але в російському полоні. Сука.

Я ненавиджу тих, хто напав на мою країну, тих, хто вбиває і бере в полон моїх друзів, знайомих, близьких людей та родичів.

Я ненавиджу. Открыть/Комментировать

2022-05-05 16:07:02 І от я думаю про те, що а якщо дійсно я закінчусь раніше, ніж закінчиться війна?

Я не хочу роками жити в чужій країні. Навіть якщо в цій країні, в якій я зараз живу, купа українських прапорів скрізь взагалі — машини, заклади, адмінбудівлі — але я не вдома. Хоча і місто, в якому я зараз живу, дуже схоже на Одесу — історичні будови, але воно чистіше, ніж Одеса, і не захаращене незаконними забудовами. Але я не вдома.

Я тільки протягом 2021 року почала відчувати Одесу домом, про що багато говорила і писала. Коли я бувала в іншому місті, які до цього відчувала, як дім — Львів, Київ, Харків, то хотіла все одно додому, до Одеси.

Я не можу. Стільки разів я говорила собі, що почекай ще трохи тут, і скоро зможеш як раніше. Як раніше летіти додому із Тбілісі усього 2 години, а не добиратись через усю європу більше тижня ( а потім кілька днів не могти ходити і дуже погано фізично себе почувати), чекай, Ево, чекай.

Також я часто проговорювала це зі своїм психіатром/психотерапевтом, який мене не раз рятував (у буквальному сенсі). Все, що він мені радить дійсно допомагає. Але я хочу додому, і всі його дуже дієві поради допомагають тимчасово. Так, в мене вже кілька тижнів немає страшних множинних панічних атак, після яких я намагаюсь померти (і це неконтрольований процес), але я тут натрапила на вулицю яка дуже схожа на Хрещатик, і плакала там більше години після чого свідомо намагалась померти (спойлер: мене ніхто не збив, у Тбілісі дуже часто стихійно перебігають дорогу, тому водії просто гальмували і чекали поки я не відійду).

Цей пост не про те, що я вчиню таки суїцид (я живу тепер на 16 поверсі, і з цим проблем не буде, якщо захотіти), ні. Цей пост про те, що я морально скінчитись можу раніше, ніж скінчиться війна. Я вже зараз не можу виходити з квартири, бо не уявляю, як комунікувати з людьми. Боюсь їх налякати своєю кислою міною (а я бачусь тут тільки з доволі близькими людьми, які теж зазнали піздєца від рф-держави).

Я вже не вірю у молитви, тому що я щодня звертаюсь до Бога з проханнями, а війна йде, гинуть друзі та знайомі і абсолютно мирні люди. Я вже не вірю, що війна закінчиться, а ми — ні. Я вже майже не можу щиросердно бажати друзям і знайомим сил, як робила це зазвичай щодня. Я не можу.
І не треба мені писати, що пролікуєшся, і поїдеш додому — пролікуватись не вийде, тому що компанія фармацевтична зняла мене з програми, ну бо в мене великий список спроб самогубства. І це навіть смішно, що тепер через те, що я намагалась померти мені не будуть безкоштовно давати ліки, які мені потрібні щоб жити. Але це все фігня.

Я готова до інвалідизації і частих загострень хвороби, як раніше, але хай це все зі мною буде ВДОМА. Вдома.

Я дуже хочу додому. Открыть/Комментировать

2022-05-05 12:39:45 Війна закінчиться, а ми….

«Ево, Махов загинув» - пише подруга, а у відповідь я пишу купу матів і кричу на всю квартиру. Я не знаю. Я боюсь спати, прокидаюсь від сонного паралічу (який мене вже не лякає) і кошмарів (які мене лякають), тому що в них моїх рідних друзів/хороших знайомих вбивають.

Сьогодні був сон, де я бачила, як мою близьку людину вбивають, я кричала, але все одно топили не мене, а пораненого рідного друга.

Найгірше, це коли тобі пишуть, що знайомий/друг/подруга вже загинули. Іноді тобі пишуть «повидаляй всі переписки з тим-то (дуже близька людина), заблокуй його в усіх соцмережах, він у полоні».

Іноді пишуть радісні новини — про те, що хтось з наших виїхав з окупації/вижив/вийшов на зв‘язок.

Іноді я бачу пости рідних друзів про те, що вони обійняли рідних, і рідні вибрались живими. Тоді я витираю сльози радості. І тепла, я не знаю, як пояснити, але стає так тепло.

Я не знаю, що робити — поганих новин набагато більше, ніж хороших, я не можу повернутись додому, хоча розумію, що там, навіть під обстрілами, мені було би куди спокійніше, ніж в безпеці, але в чужій країні.

Я постійно казала, що «Війна закінчиться, а ми — ні», але щодня я перестаю вірити в свої ж слова, в які я вірила відчайдушно.

Я не впевнена, що війна закінчиться раніше, ніж закінчусь я. Открыть/Комментировать

2022-05-02 10:56:47 ​​Короче, у меня есть друг-брат, которого я люблю всей душой. Когда я в этом году вообще не видела из-за своей противной болячки, этот друг мог прочитать мне новость; объяснял, что на мемасике, (ведь мем точно был смешным а я не видела)); этот друг помогал… Открыть/Комментировать

2022-05-01 11:04:57 ​Куда уж там мне, слабой, маленькой женщине,
с худыми руками и полным отсутствием воли,
пытаться его ампутировать, сжечь его,
не сдохнув потом от фантомных болей?

И глядя на твои плечи в чужих фото,
я не могу найти себе места —
ведь ты говорил, что в такую погоду
нужно жить вместе.

(Я, 2015. Фото картини Кирила Проценка «прощай, любімий», висіла у Саші Ройтбурда в робочому спейсі в Одеському Художньому Музеї) Открыть/Комментировать