2023-01-14 23:17:04
"А тоді я розкажу про те, як Оксана одного разу йому подзвонила й сказала, що більше не буде йому писати, бо в неї тепер є Адам, і в них сім'я, і буде син, а він, Павлик, нехай береже себе."
------------------------------------------------------------------
ЖИВИЙ
– Що я колись розкажу про цю війну своїм онукам? – Оленка повернула до мене замурзане обличчя.
– Коли я потім колись буду розказувати про цю війну своїм синьооким онукам, то обов'язково згадаю про Павлика.
Історія замовчує про таких, як він. Потім згадають про політиків, які не втекли і виголошували хороші промови на міжнародній арені. Обов'язково й заслужено у підручниках історії згадають про генералів і кількох бойових командирів.
А я розкажу про Павлика. Я надіюся, у мене колись будуть синьоокі внуки, і я буду тією прибацаною бабкою, яка не пектиме пиріжків, а куритиме одну за одною і казатиме своїй дочці в слухавку: "Анжела, нафіга мені вода, Анжела, я не відчиню тобі дверей, привези мені чилійського сухого червоного і камамберу, Анжела, бо я не відчиню тобі дверей!"
Так от, колись у мене будуть таки синьоокі онуки, і вони мене запитають, хто переміг у тій довбаній війні. І я їм скажу, що в тій святій війні переміг той, хто переміг себе, той, хто воскрес. І це Павлик.
Він не загинув, захищаючи рідну землю, він просто залишився живим тоді, коли помер.
Я їм розкажу про Павлика, який жив у Харкові, писав коди для фармацевтичної компанії з Канади й любив Оксану. Це той Павлик, який 25 лютого просто виніс абсолютно німу і задерев'янілу Оксану зі своєї дворівневої квартири на Салтівці, взявши тільки документи, Оксаниного кота і Мавіка, якого купив для того, щоб знімати Оксану на Сиваші й Бакоті.
Він віз Оксану до Львова і відпоював її гарячою водою, бо вона нічого не могла більше їсти. Ще він годував кота мисливськими ковбасками, які ще можна було купити на заправках, і боявся померти так, що у нього зводило пальці на ногах, але він всю дорогу розказував Оксані про Краків і про те, який там театр.
Коли Оксана через тиждень у Львові у своєї тітки почала їсти, Павлик пішов до військкомату. Там подивилися на нього, на його бойовий досвід, записали його дані і сказали чекати дзвінка.
Коли у Львів уперше прилетіло, Павлик зібрав Оксану, посадив її в автобус і відправив до Польщі, де її з котом чекала мама, яка там працювала й жила вже 15 років.
Він знову пішов у військкомат, вистояв там чергу і, почувши, що треба далі чекати, повернувся до Оксаниної тітки. Тоді через знайомих знайомих знайшов вихід на командира одного із добровольчих батальйонів. Той погодився із ним зустрітися, і Павлик йому сказав: "У мене є Мавік, я вмію ним користуватися. Я купив собі всю спорягу ще на початку лютого, у мене є досвід походів у гори і я хочу вбивати. Візьміть мене на війну".
Я буду розказувати своїм синьооким онукам про Павлика, хоч насправді я буду розказувати про війну. Розкажу про те, як Павлик два місяці вчився бути військовим, потім звільняв Харківщину, а потім Бахмут. Я розказуватиму про те, як він мерз і як він оплакував товаришів. Але основне, я розказуватиму їм про те, як Павлик при кожній нагоді дзвонив до Оксани, як він їй писав. Я розкажу про те, що він засинав в окопах, дивлячись на Оксанине фото.
А тоді я розкажу про те, як Оксана одного разу йому подзвонила й сказала, що більше не буде йому писати, бо в неї тепер є Адам, і в них сім'я, і буде син, а він, Павлик, нехай береже себе.
І тоді я буду довго своїм синьооким онукам розказувати, як Павлик помер всередині.
Я розкажу їм, що він сів під деревом, поклав на коліна свого АК і довго на нього дивився.
Я про цей Павликів погляд на калаша буду розказувати сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд, бо стільки часу він дивився на нього. Я буду розказувати про те, як чорніли сині Павликові очі, як пекло йому в горлі, як він ненавидів війну і себе у цій війні.
І ще я розкажу, як до нього підійшов його командир через сто шістдесят чотири хвилини і сімнадцять секунд після дзвінка Оксани. Я розкажу, як командир забрав із рук Павлика АК.
86 views20:17
К
