2022-05-19 18:17:49
У одному пабліку я побачив цікавий тейк стосовно
Кендріка Ламара. Що за десять років, як торгові марки, з'явилися "флоу Кендріка", "біт Кендріка" і щось там ще Кендріка.
З точки зору визнання та місця у сучасній культурі, це одна з найприємніших речей для артиста у кар'єрі. Але з точки зору сприйняття артиста як простої людини - це великий тягар відповідальності. Чи потрібно це? Комусь да, комусь ні.
Новий лонгплей Кендріка зібрали-розібрали, декодували та розмінували за цей тиждень і без мене. То ж я більше про власні відчуття.
У 2018 році дивився посередній виступ Ламара на Sziget. М'яко кажучи. Затримка на 40 хвилин, жодного оригінального тексту. Люди прийшли флексити під хіти, але отримали їх лише музично, бо постійно нісся гарячковий фрістайл.
Послухавши
Mr. Morale & The Big Steppers декілька разів, я усвідомив чому все склалося саме так. Людина втомилася боротися на два фронти - власний та публічний. Навіть створення в епоху
DAMN умовного Кунг-фу Кенні не допомогло Ламару побороти внутрішні протиріччя, розвантажити себе від уваги та суспільного тиску. Що обрати: себе чи безкінечну славу під контролем незнайомих тобі людей?
Це одна із тем нового лонгплею. Взагалі, обговорюється багато чого - від cancel culture та хибного сприйняття селебріті до сексуальної залежності Кендріка і того ж розбещення реперів у дитинстві. Спектр широкий, якщо не всеосяжний. Музично все зроблено красиво, з підкресленням та правильними акцентами, але без бенгер-амбіцій. Сенс тут попереду усього.
А ось тепер про те, за що я Ламара поважаю - за його вміння добре розповісти історію. І тут це проявилося як ніколи повно. Скажімо, рокери намагаються загорнути гострі теми у складні порівняння та посилання. Репери застосовують специфічний сленг. За піснями і тих, і тих можна просидіти часами на Genius, щоб знайти справжній сенс, але усе одно залишится з носом.
Кендрік же говорить багато, насичено. Просто і зрозуміло. При читанні його тексти не викликають питань. Але головне не це. Головне, що так може говорити лише людина, яка вирішила свої проблеми. Яка нарешті зрозуміла себе та своє місце посеред інших. Яка змогла подивитися в очі внутрішньому мороку та переморгати його, хоч на це пішло декілька років.
Хайлайти цих історій на
Mr. Morale & The Big Steppers для мене -
We Cry Together та
Mother I Sober. У першому випадку - побутова бійка між чоловіком та жінкою. У другому - визнання власної слабкості та несподіване для гравця жанру виправлення. Щоб стати не кращою людиною, а хоча б нормальною. І все це подано не через художні прийоми.
Мабуть, через це Mr. Morale розчарував тих, хто знов очікував
DAMN. Бо це не навмисна драматизація чи гламуризація проблем. А так, як ви звикли це сприймати у реальному житті - підслуховуючи сусідів через стінку або на щотижневому сеансі у терапевта. Ви спостерігаєте за цим та не відриваєтеся, щоб дізнатися, як все закінчиться. Спойлер - частіше за все, неприємно та боляче.
Насправді,
Mr. Morale & The Big Steppers - великий альбом. Не для нас, а лише для однієї людини. Вона довела собі, що може бути вище за всю фігню. І це не вихваляння, а стовідсоткова внутрішня перемога.
645 viewsЮрій Береза, edited 15:17
Б
