2022-08-01 12:45:27
Не знаю, як тепер житиму без тебе.
Ходитиму босоніж по траві, дивитимусь на небо.
Може радітиму квітам і пухнастим хмарам,
Грайливим дітям на вулиці, закоханим парам.
Задумаюсь: нащо мені без тебе трави і квіти,
І нащо мені небо, і нащо не наші діти.
Вітер шумить у листях, лоскоче мене по скронях,
Більше ніколи руки мої не будуть в твоїх долонях.
Піду з вулиці, аби не бачити краси цього чужого світу,
Сяду у напівтемряві, куди ще себе можу діти?
Така пустота і самотність без тебе, що дихати важко,
І хочеться лише сигарет, їдкого диму і вина пляшку.
А раптом ти тут, в напівтемній кімнаті, поруч зі мною,
Хоч і не видимий, хоч і не можеш тепер обійняти рукою,
Але тут. І хочеш, щоб я була, як з тобою тоді, щаслива.
Як ти казав мені: грайлива, чудна і вродлива.
Не знаю, як тепер житиму без тебе.
Ти би хотів, щоб я раділа світу, дивилась на небо.
Щоб ходила босоніж по траві, щоб мені дарували квіти.
І щоб у мене були хороші, найгарніші у світі діти.
Тож нехай! Як хотів ти хай так воно все і буде.
Я обіцяю, що не побачать туги і сліз моїх люди.
Вітер шумить у листях, обійняв, поцілував мої повіки,
Я знаю, це ти попрощався зі мною навіки. Олександр Побіл
99 viewsedited 09:45
К
