​Zadie Smith, Intimations Із моменту моєї останньої публікаці | Narratology Department

​Zadie Smith, Intimations

Із моменту моєї останньої публікації тут пройшло огогенько часу. Навіть не починатиму виправдовуватися й прикриватися пошуками форми й кризами жанру. Усе просто: не пишеться — не пиши. І хоч у мене в закріплених нотатках висять прочитані-й-нікому-про-це-не-розказані Too much and never enough, The Vanishing Half, The Culture code i Between the world and me, видно, треба було мені врешті познайомитися із Зеді Сміт, аби повернутися до власного телеграм-каналу.

Невеличкий, із кількох новел, текст на дві години читання забрав мене сьогодні двічі. Буквально: тільки закінчився аудіозапис, я одразу ввімкнула спочатку. Окрема насолода — голос авторки (дякую, pinguin audio й audible за цю традиційну розкіш). Ну хіба можна взагалі пройти повз таке:

I did come out with two invaluable intimations. Talking to yourself can be useful. And writing means being overheard.

The people sometimes demand change. They almost never demand art.

I always tell my students: “A style is a means of insisting on something.” A line of Sontag’s.

A task is in front of you. … Delight in it. The more absurd and tiny it is, the more care and dedication it deserves. Large, sensible projects require far less belief.

І моє улюблене, просто в самісінький перикард:

Mothering is an art. Housekeeping is an art. Gardening is an art. Baking is an art. … Making small talk is an art, and never to be despised just because you yourself dread making it. Knowing all your neighbors’ names is an art. Sending cards at holidays, to everybody you know—this, too, is an art. But above all these: playing.

Ну й аби завершити цей натхненний пасаж із цитат на стилі:

I want that menopause today.

У мене на сьогодні все. Піду посплю, а як прокинуся завтра, одразу за покупками: тепер мені потрібна вся Зеді Сміт.