Вчора ходила наШапку. Якщо хтось не знає, що це таке, то доп | Монова

Вчора ходила наШапку.

Якщо хтось не знає, що це таке, то доповідаю: наШапку — це благодійні івенти із запрошеними митцями, проводяться вони вже дуже багато років. Вхід завжди вільний, а впродовж концерту ви можете як просто задонатити, так і спробувати виграти один з лотів, які регулярно там виставляються.

Лоти завжди цікаві, запрошені артисти завжди непересічні, збори завжди актуальні.
Колись це були збори на паліативних пацієнтів, щоб допомогти їм поліпшити якість життя; тепер пріоритети трохи змістились, і всі збори йдуть на придбання кісткових імплантів для поранених воїнів.

НаШапці завжди свої люди, по духу і за переконаннями, там завжди почуваєшся вдома. Де тобі завжди раді.
Ну і, звісно, Шапка не була б Шапкою без її ведучої, прекрасної Соні Сотник.

Вчора був один з прекрасних вечорів (проводиться НаШапку щочетверга), теплий і щирий, талановиті музиканти — неперевершений Олександр Селезньов з командою.
Насолоджувалась кожною хвилиною.

Аж раптом на сцену вийшов саксофоніст, зовсім молодий хлопчина. І я випала в якийсь інший вимір. Мені важко описати свій стан словами, хіба що фразою, яка весь час пульсувала в голові: дякую тобі, Всесвіт, що дав мені це почути. І дізнатись імʼя ще одного талановитого молодого українця.

Я довезла свої враження додому, одразу почала гуглити.
Андрій Бармалій. Київський музикант, саксофоніст, перформер.
В процесі серфінгу інтернетом натрапила на це відео.
Відео, яке про кожного з нас зараз.

Про тих, хто на щоденне питання «як ти?» відповідає — я нормально.
Я нормально. Щоранку збираючи себе з друзок в якусь більш-менш робочу конструкцію.
Я нормально. А всередині буря, і розпач, і гнів, і надія з безнадією разом.
Я нормально. І чіплятись за момент, в якому живеш і дихаєш. І вірити в магічне «так буде не завжди».
Я нормально. Бо завтра знову буде сонце.

Я нормально.
Залишаю тут відео.
Подивіться його до кінця, воно того варте.