Amnesty, безсторонність та інші прекрасні інтелектуальні кон | Спілка мертвих юристів
Amnesty, безсторонність та інші прекрасні інтелектуальні концепції
Ситуація з Amnesty International та їх позаконтекстуальними і супербезсторонніми заявами не нова для багатьох людей, що працюють у сфері захисту прав людини в Україні. Ті ж Amnesty International, Human Rights Watch та інші в 90% своїх заяв щодо України з 2014 року дивляться на права людини (зокрема в моїй сфері свободи слова) через оптику мирного часу, абсолютно не враховуючи локального контексту.
Чому це так? Відданість абсолютистській парадигмі свободи слова, яка засадничо не створена для воєнного часу. Вона передбачає можливість дискусії щодо майже будь-яких питань, бо в дискусії немовбито має народитися істина, і спробу забезпечити максимальну безсторонність. Інтелектуальна традиція Просвітництва, грець з нею.
За купу дзвінків від початку війни на різних майданчиках мені доводилося чути багато абсурдних її трактувань, зокрема один француз сказав, що закрити RT і відібрати в них ліцензію - це цензура і недемократичні методи. Хоча навіть він не сперечався з тим, що вони просто женуть дезу і мову ворожнечі.
Водночас, навіть свобода слова передбачає декілька винятків - забороненою є мова ворожнечі, пропаганда війни, а ЄСПЛ ще й розробив цікаву доктрину "clearly established historical facts", заперечення яких суперечить цінностям Конвенції і не захищається Конвенцією.
Щоправда, такий чітко встановлений історичний факт поки аж один - Голокост (почитайте Lehideux and Isorni v France). У Perincek v Switzerland цього статусу не надали геноциду вірменів, чому - because f u, that's why (про що і сказали 7 суддів в dissenting opinion).
Очевидно, що для нас агресія і здійснення міжнародних злочинів росіянами протягом останніх півроку є саме таким фактом. Здається, так само ми переконали хоча б частину громадської думки. З інтелектуалами тяжче, вони настільки тісно тримаються цих ідей, що напридумували собі концепції щодо дезінформації, місінформації і подібних прекрасних штук, аби не ризикувати кваліфікувати щось як пропаганду війни, заборонену статтею 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Теж з досвіду дзвінків за ті ж останні півроку, відхід від цих концепцій їм дається дуже важко, якщо дається взагалі. Останнє трактування терміну пропаганда війни взагалі є у древньому General Comment No 11, простигосподи, 1983 року. Побачимо, що Спецдоповідачка ООН з питань свободи слова Ірен Хан напише у своїй доповіді восени.
Тому звинувачувати представників Amnesty у підіграванні росіянам за гроші не варто - вони роблять так, як роблять, зі своїх щирих переконань, послуговуючись мисленнєвим та категоріальним апаратом мирної другої половини ХХ століття. Причому ці правозахисники часто мігрують з однієї організації в іншу - та ж Калламар працювала в ООН, Article 19, а до того вже очолювала Amnesty. Про можливість потрапити туди локальним експертам, які не хочуть переїжджати, або ж не мають потрібного паспорту для отримання дозволу на роботу, часто маючи вищу кваліфікацію і кращий досвід усвідомлення локальних контекстів, промовчу - це окрема історія.
Наше завдання як українців, скоріше, - наполягати на перегляді цієї парадигми свободи слова. На детальнішій розробці теорій войовничої демократії/демократії, що вміє захищатися ("militant democracy"), якою ми не займалися з 2014 року на теоретичному рівні - а мали б. На щастя, займалися на практичному рівні - і попри мій власний скептицизм і критику низки актів прийнятого законодавства у цій сфері, тому нам вдалося те, що вдалося, в гуманітарній сфері і у сфері обмеження потоку російської інформації в нашому буденному житті.
І якщо ми в Україні можемо створити якийсь суттєвий теоретичний доробок у сфері суспільних наук зараз - то це саме він. Ми можемо і маємо допомогти світові зрозуміти, як демократія має відбиватися і в сфері соціального життя, а не лише на полі бою. Тоді, власне, ми його вчитимемо, а не світ (переважно західний) - нас.
Взято з закритого фб Максима Дворового за його дозволом
