Недавно мені трапилося чудове оповідання Найджела Ніла про чол | test

Недавно мені трапилося чудове оповідання Найджела Ніла про чоловіка, який після контузії чи то інтенсивно галюцинує, чи то дійсно знаходить прототип замка казкової приспаної красуні... посеред пустелі. Тоді я ще подумала, як це водночас абсурдно і логічно – що події відбуваються саме там, а не десь у європейському лісі; хто хоч раз у дитинстві грався в пісочниці чи на пляжі, розуміє це відчуття, що в піску, під піском, можна знайти що завгодно.

А потім мої друзі Світлана та Влад створили цей трек/оповідання з музичним супроводом. Зізнаюся, я три рази перечитувала цей невеликий текст, коли Світлана мені його вперше прислала; я розпитувала її про авторський задум, але все одно відчуваю, що не розгадала його таємницю. Особисто для мене, пісок у ньому – це якась лавкрафтіансько-вандермеєрівська субстанція, щось, що «лагідно» підкорює людство, one person at a time. І це приємна фантазія, насправді. Приємно думати, що хтось має право усвідомлено розчинитися в білому сяючому піску – а хтось отримає по заслугах, коли його, як їбучого Карла в їбучому «Привиді», затягнуть маріупольські чорні радіоактивні піски (скоро, скоро).

І ще приємно думати, що я хоч технічно посприяла появі цього трека! Послухайте.