Пізднім вечором вчора написали, що злетіли літаки. Починаю себ | Бех пише…

Пізднім вечором вчора написали, що злетіли літаки. Починаю себе накручувати. Стала більше розуміти людей, які в мирних містах і країнах дуже переживають за своїх близьких.

Простіше, коли ти сам в агонії також. Ти розумієш, що з цим можна справлятися і жити нормально (в міру можливостей, звісно).

Відчуваєш, що це неправильно, коли більшість України готується до нічного обстрілу, а ти можеш просто лягти спати. Спати.

Набрала собі ванну з думкою, що в Києві так би не вийшло. Ти не знаєш в який момент тобі треба буде бігти в метро.

Сиділа в ванній, читала книжку, а думки в майбутній ночі. В наслідках. І звісно, щоб менше людей постраждало.

Покупалася, вилізла, включила новий випуск майстер шеф, щоб хоч трохи зменшити тривожність. Це правда, що за близьких завжди хвилюєшся більше, ніж за себе.

Десь близько до першої я останній раз перед сном зайшла в телеграм. Тривога в Києві. Зрозуміла, що почалось.

Мені дуже важко не моніторити новини. Постійно доводиться собі казати, що я нічого тут не контролюю. Що у близьких є план дій на час тривог. І всі прекрасно знають що робити. Всі дорослі. І війна йде не перший день. Сумно, але навіть не перший рік.

Завдяки тому, що я перестала читати новини, вдалось заснути. Мене розбудила сирена з вулиці посеред ночі. Зрозуміла, що ракетна загроза для всієї України. І що саме зараз несеться.

Знов змусила себе не чіпати телефон. Заснула. Прокинулась в 9. З калатаючим серцем зайшла в новини почитати, що було вночі: ППО, ракети, Підірвали ГЕС.

За вікном світло-сіре небо, дощ. Повна синхронізація (по настрою) з тим, що відбувається у нас в країні.

Ми вирішили виїхати заради свого психічного здоров’я. Але війна не виїхала з нас. І ніколи не виїде.

Дивно бути тут. Дивно спати вночі. Дивно, що існує така країна, як росія. Змило б її, як зараз змиває Каховку і Херсон.

#хроніки_війни