2021-02-14 00:58:36
Людська психіка влаштована таким цікавим чином, що ми досить легко прощаємо тих, хто скривдив нас, але можемо люто зненавидіти людину, яку самі скривдили. Тому що коли ти прощаєш кривдника, ти у власних очах стаєш милосердним богом, і так тобі приємно від того, аж дасльоз (тут розчулилась і зронила сльозу в декольте).
Але ж коли ти мусиш визнати, що когось скривдив сам, пустив кров, влучивши у слабке, неприкрите бронею або голками місце, то це автоматично означає, що ти мудак/чка. Але ж це в біса непросто, визнавати такі неприємні для самооцінки речі. Тому дуже часто можна спостерігати картину, як кривдник, незважаючи на розпач скривдженого, його гнів та біль, продовжує вперто бити в ту саму точку, або ж знаходить (придумує, уявляє) у скривдженого якісь вади, роздуває їх до циклопічних розмірів.
Все це допомагає психіці гарненько підім’яти конфліктну ситуацію до зручної і безпечної для власного гомеостазу консистенції: це не я мудак/чка, це воно гівно. І нічого, що плаче, раз плаче, значить винуватий, зрештою менше сцяти буде, та й взагалі це гарний урок на майбутнє: не залупайся, животне, тихо будь.
Ітого: середньостатистична людина набагато частіше прощає, аніж просить пробачення. Бо перше в її очах підносить до рівня бога, а друге кидає кудись вниз, у холодне багно.
Для переполоханих любителів відшукувати причину будь-якого поста: ні, нічого не сталося. Це була просто хвилина суботньої філософії і кухонного психоаналізу.
На вулиці зимно, вдягайте теплі штанішки і майте гарні вихідні.
103 views21:58
В
