2021-05-23 14:50:48
– Купі мнє кєксік, – якось надіслав він смску. З тої пори кожного разу, як прямував до його батальону, брав пару кексів. Собі і для друга морпєха.
Апетит в нього був шалений. Особливо до 308 патрону.
– Ти імі пітаєшся, чи шо?! – питав я майже у відчаї знайти спонсорів цьому аболтусу
– І масліцем запіваю, – реготав він у слухавку.
Так, гарне мастило для зброї він вимагав майже з ведро кожного дзвінка. "Бо не тока ж сєбє"
В останнє ми бачилися на Замкє. Раптом побачив пропущений від нього посеред ночі, а зранку не дозвонився. Вони на світанку пішли "працювати". Ввечері Ірка (тоді ще жива) написала "200"...
Я не поїхав на його похорон. І на Іркін також. І до багатьох морпєхов теж. Більше не можу прощатися назавжди. Їх номери досі в телефоні і подекуди здається, що я зараз сплю, а от хтось з них зараз набере і я прокинусь – а вони живі.
Так, вони досі живі. Всередині мене, в думках та пам'яті. Та вірні завжди.
Завжди.
Пам'ятайте їх. Бо ми згадуємо кожного. І не лише сьогодні.
190 views11:50