2021-01-28 00:38:29
"Майже три чверті українців переконані, що справи в Україні рухаються в неправильному напрямку, свідчать результати всеукраїнського опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) 22 січня. На запитання "Як Ви думаєте, наразі в Україні справи йдуть у правильному чи в неправильному напрямку?", 74,3% респондентів відповіли, що в неправильному".
Цікаво, наскільки вдало людям нав'язано стереотип про якісь спільні "справи", які можуть рухатися в державі. І соціологи - перші, хто втягує людей у це антинаукове болото. Не існує жодних спільних справ, про які можна запитати людину. Її можна запитати про те, як її особисті справи рухаються. Тут і запитання має сенс, і відповідь.
Єдине, чого не можна робити, це виводити середнє арифметичне із відповідей окремих людей на запитання про їхні особисті справи. Тому що їхні оцінки, як і застосовані ними критерії, є суб'єктивними. Те, що одній людині здається чудовим розвитком подій, іншій може здатися катастрофою. Тобто, єдине, що можуть порахувати соціологи, це скільки людей відповіли, що їхні справи йдуть добре, і кільки, що погано.
Абсурд соціологічного опитування легко уявити, якщо спробувати відповісти на запитання - у якому напрямку ідуть ваші із сусідом справи? До чого тут сусід? У нього свої справи, у мене - свої, - такою буде відповідь більшості людей. А наприклад, куди рухаються справи у людей, які живуть в будинках з непарними номерами? Думаю, зрозуміло.
Але коли у запитання вводиться таке штучне поняття як "народ", прямо чи непрямо, як у запитанні соціологів, тобто всі, хто мешкає в Україні, то люди починають відповідати, уявляючи, що вони знають, як у всіх разом, тобто у народу, "йдуть справи", навіть не розуміючи абсурдності запитання і уявності суб'єкту "народ".
Цей трюк застосовується державною пропагандою і псевдонауковцями, які її обслуговують, для досягнення необхідних начальству результатів. По-перше, легалізується якийсь "народ", штучний, уявний суб'єкт, у якого, як виявляється, є свої справи, інтереси і т.і. По-друге, нав'язується ідея "спільної справи", тобто чогось, що робимо ми всі разом, і ця справа важливіша за наші особисті справи. Ну і тут, ніби то "логічно", витікає третє - необхідність держави, уряду, начальства, яке має керувати цією спільною справою, організовувати народ для того, щоб справи йшли у "вірному напрямку". Якщо нас мільйони і у нас "спільні справи", то має бути хтось, хто все це очолить! Інакше - хаос, кожний зануриться у свої власні справи і "нам всім" кінець.
Але ж у нас існують спільні справи? Так, у людей багато спільних справ, коли люди діють спільно, разом, для досягнення однієї узгодженої ними мети, чи кожний своєї. В такому випадку ми, учасники, маємо добровільно узгодити свої цілі, визначитися з засобами і своїм внеском у спільну справу в рамках договору. Ми також залишаємо можливість вийти із такої справи, якщо нас не задовольняє напрямок, в якому вона йде і навіть отримати компенсацію своїх витрат. І навіть, якщо ми не знаємо всіх учасників спільної справи, то ми знаємо правила, за якими діють всі учасники. Наші "спільні справи" не виникають тому, що хтось вирішив за нас, чи тому, що ми живемо поруч. Це завжди наша, добровільна ініціатива і ми несемо індивідуальну відповідальність за свої дії.
Держава не визнає права людини самостійно вирішувати свою долю. Люди в державі вже за народженням належать "вищій силі" - державі, і стають частиною уявної спільноти - народу, а всі важливі рішення за людей ухвалюються державним начальством, яке "обирається" народом. Щоб виправдати такий стан речей і забезпечити собі ситуацію, коли ніщо і ніхто не може завадити державному начальству досягати своїх цілей - безкарному, швидкому і необмеженому збагаченню за чужий рахунок - створюється міф про народ і про його "спільні справи".
68 views21:38
З
