З позитиву — українські бренди, оговтавшись від стресу весни 2 | Саша Вареница: Инсайды
З позитиву — українські бренди, оговтавшись від стресу весни 2022 року, повертаються до обережного довгострокового планування, розуміючи, що за відсутності світових брендів вони мають тимчасове «вікно можливостей». Тож в 2023 році ми точно побачимо більше колаборацій локальних артистів та локальних брендів: алкогольні та безалкогольні напої, енергетичні напої, комунікаційні сервіси тощо.
На цьому можна було б ставити крапку, маючи відносний геппі-енд, але така модель ринку веде нас до іншої проблеми, яку вже встигли охрестити терміном «неошароварщина». Орієнтуючись на клікбейт та сухі цифрі (будь-яка масова аудиторія), артисти-інфлюенсери пишуть пісні-приколи, пісні-меми, пісні-експлуатації та пісні-лозунги, не займаючись музикою як такою, а просто експлуатуючи її як бізнес-інструмент. Це дуже далеко від справжньої музичної творчості і це вже призвело до відчутної деградації чартів та плейлистів.
Варто згадати книгу Девіда Бірна «Як працює музика», де він чітко пояснює, чому не музика формує середовище, а музику формує простір, в якому вона виконується. Бірн наводить різні приклади — від католицької церкви до підпільного панк-рок клубу, пояснюючі зв’язок між цими локаціями та їх акустикою і тим, як звучить та сама органна музика, госпел чи панк-рок.
За цією теорією сучасний артист-інфлюенсер, пишучи музику в умовах тривалої відсутності концертів з одного боку та за сприятливих умов для продажу реклами з іншого боку, просто не уявляє собі реального простору для виконання музики як такої. Його намір, його думку про контекст власної пісні обмежує стрічка новин в смартфоні. Там воно і живе, там воно і лишається.
Тому такі артисти, як The Hardkiss, ONUKA чи гурт O.Torvald, що ще при створенні музики мають на увазі те, як вона звучатиме на великих майданчиках, наживо, на головній сцені фестивалю чи в турі — вони або не випускають зараз нових пісень, або роблять це набагато рідше.
Натомість, артисти-інфлюенсери, що мислять масштабами суто онлайн-виміру, такі як Jerry Heil, Kalush, Анна Трінчер та численні автори пісень-мемів військового часу заповнюють собою «весь етер». Масштаби їх продуктивності вражають. Так, наприклад, співачка Лілу45 протягом 2022 року видала одразу три альбоми та майже 10 синглів — об’єм, якого за класичної моделі «альбом — тур — звітний концерт» іншим вистачило б на 8-10 років.
Якщо взяти до уваги той факт, що для артистів-інфлюенсерів пісня — «це привод для посту в мережі, коли інших приводів немає», то логіку їх контент-плану можна зрозуміти. Такий підхід дійсно вітається алгоритмами того ж TikTok та Instagram. Але поки не зрозуміло, як під такий «опт» має підлаштуватись сама індустрія? Бо на радіо та ТБ ти маєш дати 1-2 пісні на рік. В ЗМІ — максимум 1-2 інфо-приводи на місяць. Ба більше, редактори плейлистів в стрімінгах радять пушити один і той самий трек протягом щонайменше двох місяців.
Тож маємо ситуацію такої собі греблі, де з одного боку є перепона для руху течії вперед (відсутність концертів), а з іншої йде накопичення контенту та пісень в промислових масштабах. Це і є відповідь на питання: чи вистачить всім місця на сцені після перемоги? Ні, не вистачить. Нажаль, відкладений попит, що є класичним позитивним фактором, вже перетворився на «забутий попит». Людей потрібно буде наново привчати ходити на концерти та фестивалі. Ми це вже побачили на прикладі кінотеатрів. Пандемія минула, зали відкрились, блокбастери повернулись, але виявилось, що люди вже звикли дивитись новинки на відео-стрімінгах — Netflix чи Megogo.
З музикою буде така ж тема. Промоутери мають вже зараз думати, якими аргументами заохочувати меломанів, які раптом зрозуміли, що формат камерних музичних барів чи навіть хоум-паті, де кожен ставить своє і кожен сам собі наливає як хоче, а не дві краплі напою в повний стакану льоду, теж має свої плюси.
