2022-08-25 00:56:43
Днями у розмові почув хорошу фразу: бути людиною – це велика праця. Базово ми бібізяни, які люблять жерти, їбатися, битися дрючками і пердіти. Здобути культурний рівень і підтримувати його, мати емоційну врівноваженість, певний рівень емпатії і ввічливості – це щоденна робота. Я згадую себе років у 16-25, це був пиздець. Я був дуже галімою бібізяною, бухав, наркоманив, бився, обзивав и ображав інших, нерідко тусив із дуже хуйовими людьми із міркувань стайності та приналежності до крутих та сильних. Звісно, щоб дійти до певного рівня самоусвідомлення мені знадобився час, досвід і рефлексія, і зараз я не те, щоб «інша людина» -- та сама бібізяна, тільки з нальотом цивілізації, навчена культурі, куртуазності та самоконтролю і не дуже залежна від схвалення більших бібізян.
Дуже цікаво, що мої старі, але все ще близькі друзі «з тих часів» (або більш нові близькі друзі, але які теж десь в аналогічному контексті тусили і розвивалися тоді) – теж всі, як один, хороші, емпатичні, ввічливі і все таке.
Але, йопта, ще цікавіше, що варто нам трохи потусити, навіть без бухла, як за годинку-півтори все одно починаються ті самі жарти про гімно, сраки, сіські-піські, чорних, підорів і далі по списку. Жарти, які я сьогодні ніколи не пробачив та не зрозумів би від 90% інших, чомусь абсолютно гармонійно і необразливо сприймаються від невеликої пачки конкретних людей. Мабуть, спільне всрате минуле (або хоча б контекст) виписують цим людям особливі індульгенції в моєму полі толерантності і прийнятності. Досить парадоксальна хуйня, можна сказати, розщеплення мавпячої особистості.
402 views21:56
S
