🇺🇦✙ТКС✙🇮🇱 (Творча криївка Семена)

2022-07-06 14:17:19 Віра моя вогонь, днина моя тривожна.
Обабіч траси – жінки та чоловіки.
Кожен з нас постає у літописі подорожнім.
Всі ми – мандрівники.

Всім нам – срібляні, як небо ранкове, крила.
Бог подарує дорогу, яка приведе домів.
Може сувора доля путь нам таку стелила –
і свій нескінчений біг не зупиняла й на мить.

Я народився на сході. Це там, де холодні зими,
де поруч кордон, а за кордоном – орда.
Може саме тому ми й виростали злими,
падали на каміння, як дощова вода...

Душі тримали в горінні, як ліхтарі придорожні,
сипали на траву іскри із жовтих свіч.
Може саме тому ми й виростали тривожні,
і ворогам за кордоном дивилися віч-у-віч?

Може саме тому наша музика автентична
тримала нас біля дому, де би ми не були?
І навіть коли наші душі в себе поглинала вічність,
ми підіймались з землі?

Хай тепер наші кості й наші іржаві м’язи
вам, прийдешнім, зведуть кулаки.
Ми йдемо по лісах мішаних й непролазних:
всі ми – мандрівники. Открыть/Комментировать

2022-07-06 12:04:56 Мільярдозорря в мільйоноріччі
сягає горовершин в пітьмі,
в сутінноліссі, в страхообличчі
знов виринаєм нізвідки-ми.

І обступає нас темнонатовп –
стрільці, опришки, загін УПА,
Слідкуй за вранішнім зорепадом
і по росяній траві ступай.

Сотнестрилецтво, баркоопришки,
горовояки ідуть в пітьмі,
сміється в небокуті Всевишній,
і відлітає намарномить.

За нами плаває людомасса,
над нами – птаство і вітровій,
ми – загартована не(д)орасса,
що перенесла війну й COVID. Открыть/Комментировать

2022-07-06 11:55:48 Гуцульщина тяжіє до села –
урбанізація її не троне зовсім.
Тендітною рукою ти плела
вінок купальський. У твоїм волоссі

назавше цей гірський повільноплин.
Але весна заквітчується в літо.
І літо – в осінь. Фарбами з картин
ми сходимо – тендітні ніби діти.

Ми – села, витравлені з власної землі.
Ми – душі, що повернуться до Бога.
Проходить лісом наше юрмище калік,
і гасне сонця понад нами з болю.

Здіймається у небо літній квіт –
на цих руїнах ти мене всю ніч кохала.
Плети вінки – і ріки переходь убрід
в містичному тумані на Купала. Открыть/Комментировать

2022-07-06 00:51:46 Зорі як серги звисатимуть з твоїх вух,
ти будеш пити воду з річок і озер прозорих.
Влітку життя сповільнює власний рух,
влітку інакшає все – озера, річки і зорі.

Хочеш писати вірші, але просто по місту ідеш.
Влітку трапляється тиша: довкола і з нами.
Влітку ніхто не заважає на спеку. Я теж
буде говорити з водами, зорями, псами.

Буду співати пісні. І на Івана Купала
буду гасати багаттям, буду тримати в руках
пломінь червоний, йдучи по руїнах зухвало,
збираючи зорі, плаваючи по ріках.

Станешся й ти, що мене до нестями кохала.
Станешся пізно вночі на Івана Купала.
Станешся точно – я довго на тебе чекав. Открыть/Комментировать

2022-07-06 00:30:33 Серце,
чого вони з мене хочуть?
Я гнівний посланець ночі,
я падаю в руки тьми,
а ті, що стоять на варті,
жодного зла не варті,
бо ті, хто стоїть на варті –
це ми.

Серце,
тримається лінія фронту:
потяги, зброя, контур,
за котрим
нічого немає –
у котре усе конає.
По-перше у нас мета є.
По-друге нас не здолати.
І вітер над нами стихає,
бо ми – солдати.

Серце,
ніхто не врахує того, що
зруйновано сквери й площі,
віряни вертаються з прощі,
а далі нічого нема:
пітьма огортається светром,
ми просто хотіли не вмерти,
ми просто зухвалі й уперті –
нас просто Господь тримав.

Серце,
у грудях моїх ти б’єшся,
і попри паління і скутість,
лишається решта
тих, хто зоветься – люди.
У тім і учення Бешта* –
ми були, ми є, ми будем.

*Баал Шем Тов – єврейський цадик; засновник хасидського руху, однієї з найвпливовіших течій у сучасному юдаїзмі. Открыть/Комментировать

2022-07-05 23:23:13 В місті, яке я лишив, й досі стоїть синагога:
цегла червона і чорні хасиди в костюмах.
Триває війна.
Всі дороги, насправді, до Бога!
Втім, до якого?
Про це тут ніхто не подумав.

А батько в неділю молився з тутешнім рабином.
І спека стояла. І бігали двориком діти.
І небо невпинно тяглось собі за часоплином.
І сонце було. І літо було. І містом гуляли хасиди.

Згадаєш – а пам’ять, потвора, нам зраджує завше.
Немає нічого: приходиш молитись руїнам.
І літо пливе. І сідає птахове на башту.
І батько приходить молитись в кімнаті з рабином.

Немає нічого – і, певно, не станеться більше.
А так би хотілось – хоч трішки... Открыть/Комментировать

2022-07-05 17:07:56 Літо

Ми – не більше, ніж душі, спотворені часом.
Вчора лили дощі й зі старої фіранки різної
мав нагоду нарешті спитатися в Екклезіаста
які саме кошмари траплятимуться зо мною?

І тягнулись важкі ешелони безликі зі сходу на захід.
І траплялись нагоди убитись, упавши з балкону.
І усе, що лишалось: безмежні зухвалість й затятість,
що тримались, як листя за вогку і спалену крону.

Нас немає, насправді, ми – душі, залишені мерти.
Ми не маєм прихистку й любові людської. Учора
падав дощ на поверхню просяклою кров’ю тверді,
і стояли у хмарах запалені чорними іскрами гори.

Залишалось –
згубитись, забутись, забитись в якийсь закапелок.
Проходили у чорних костюмах не-люди-а-тіні.
Відступали дощі – і вмикалося світло в оселях.
Хоронились солдати. Зростали сади. Малювались картини. Открыть/Комментировать

2022-07-05 12:34:41 Вартові

Тримає планету нескореність сильних мужчин.
Тримає усесвіт непереможність жіноцтва.
Надходить епоха, де Бог – це Ідея і Чин,
де крок нас не зважить на небезпеку і острах.

Де потяги чорні повиті в срібляні залізо і дим,
де віра – це меч: і меч той за спинами завше.
Простелиш дорогу – крізь чорне лице темноти.
І тишу м’яку розірве наш прокурений кашель.

Бо ми є піхота – в цих літерах міцність і сталь,
в цих звуках ще чути, як рвуться у лісі гранати.
За нами – нічого: лиш чорна важка пустота,
лиш добрий наказ командира – не можна вмирати.

Не можна вмирати – нам треба тримати світи.
Нам треба іти – хай під кросами рипають кості.
Простелиш дорогу – крізь чорне лице темноти,
за котрою чорне ніщо і наш поруйнований космос. Открыть/Комментировать

2022-07-04 01:22:44 Channel name was changed to «Творча криївка Семена» Открыть/Комментировать

2022-07-04 01:16:06 Боргес усе ще працює в книжковому залі,
а Хвильовий все ще пишіть робочі вірші –
все це не більш, ніж дрібні й неважливі деталі,
проте на них і тримаємось – і намагаємось жить.

Що відбувається з вірою в завтрашній день?
Все як завжди – занепад і гибель епохи.
Проте усе ж щось крізь тьму нас на світло веде –
тим і тримаємось, блудні відростки Європи.

Ми покалічені й вичавлені із суспільств,
тобто з кафе, із готелів, із власних домівок.
Місяць над нами навис, наче срібляний спис –
спалений сонцем, омитий у зливах.

Десь є Камю, що розкаже усе про чуму.
Й Сартр також нам напише про досвід нудоти.
Тільки скажіть, як словами долати пітьму,
як не спалити себе у відвічнім польоті? Открыть/Комментировать