Чудово пам‘ятаю, як у 2011-му Боатенг косплеїв Майкла Джексона посеред поля Сан-Сіро, святкуючи чемпіонство Мілана.
Минуло 11 років. Маленьке життя. Дуже багато змінилося особисто для мене і глобально. Втім, Мілан весь цей час був десь поруч. Я вперше відвідав Сан Сіро, один з трьох матчів, які я коментував, був за участю россонері, а ще я познайомився з Паоло Мальдіні (так – сам не вірю).
І весь цей час я постійно гейтив керівництво, бо рішення босів Мілана дуже часто здавалися нелогічними та дурними. І часто справді такими були.
Отже, поїхали:
– Пірло в Ювентусі
– продаж Златана і Тіаго Сілви
– звільнення Аллегрі
– звільнення Михайловича
– поява у клубі Фассоне та Мірабеллі
– шантаж з боку Доннарумми
– призначення Гаттузо
– ситуація з Бонуччі та Ігуаїном
– ситуація з Пйонтеком та Пакета
– 4 місяці Джампаоло
– призначення Піолі
– звільнення Бобана
– Рангнік/не Рангнік
І ще багато чого.
Але ж ось воно, Мілан – чемпіон, незважаючи на всю ту дурню, Калюлю та Салемакерса. І це дуже приємно.
