З початком повномасштабної війни тема відмови від російськ | NIHILIST.LI
З початком повномасштабної війни тема відмови від російської культури та мови ввійшла в топ обговорень українських інтелектуалів. Тобто, всерйоз закріпилася в політичному мейнстрімі, і перебуватиме там аж до самої перемоги, якщо не довше. Маю дещо сказати з приводу цієї теми.
Я не філолог, і моя сфера гуманітарного знання охоплює лише політологію та деякі побічні дисципліни. Мушу погодитися з тим, що ставлення до російської культури має втратити весь пієтет, і розглядатися виключно з дослідницькою оптикою.
Тобто, російські студії в Україні мають саме досліджувати Росію, а не захоплюватися її надбаннями та доробками. Якщо хтось не розуміє, чому дослідження ворога необхідне, можу сказати лише, що це потрібно для упередження його агресивних кроків і застосування тих засобів впливу, що точно матимуть довготривалі наслідки з користю для України.
Ми не можемо просто перемогти Росію грубою силою — така перемога майже нічого не варта (і, чесно кажучи, неможлива) без досконалого знання ворога, того, як він думає й того, про що він мріє. Ми маємо здійснювати такий вплив, завдяки якому росіяни погодяться на наші умови добросусідства й вбачати уть у них своє щастя.
Так чи інакше Росія буде переможена, але нікуди не діниться як країна з населенням понад 100 мільйонів людей, багата на природні ресурси та ядерну зброю. Військова поразка Росії не означатиме, що вона передислокується в повному складі кудись на Марс, хоча багатьом із нас цього б насправді дуже хотілося.
Для того, щоб ефективно убезпечити Україну від майбутніх спроб завоювання, в наших інтересах демократизувати Росію та створити на її теренах демілітаризовану зону, примусити режим до співпраці на взаємовигідних умовах тощо (будьмо реалістами — воювати цілу вічність до останнього росіянина ніхто з нас готовий не буде, Та й наврядчи нам це вдасться). Потрібно застосовувати не лише силу, а й пропаганду.
Росіяни в своїй масі мають захотіти жити з Україною в мирі, і ніякі відмовки типу «ці тварюки не вміють у добросусідство» тут не спрацюють. Ми маємо вирішувати російське питання розумно й по-дорослому. Але це вже далекі плани; нам же поки потрібно облаштувати своє існування й дійти до згоди, що таке російська культура і як з нею жити.
Україна — домівка для близько 40 мільйонів людей. Така численна нація має захистити й модернізувати свою культуру, зробити її гегемоном бодай у регіональному масштабі. Українцям не варто цькувати одне одного через мовний вибір, однак погодьтеся — значно краще жити у власному культурному просторі, захищеному від згубного впливу.
Допоки ми не ствердимо власну культуру як незламний факт, будемо й надалі плюватися через те, що нас сприймають як частку «російського ринку». Отже, усі публічні діячі принаймні мають говорити українською, писати українською, лаятися й радіти українською.
Особисто я остаточно перейшов на українську в публічному спілкуванні наприкінці 2021 року, але не через ненависть і відразу до російської мови, що була моєю рідною.
Зокрема мене обурив той факт, що попри українську тематику дописів пошукові машини ідентифікують мене як російського блогера. Та ну нахуй. Також обурювало, що іноземці, навіть дуже дружні до України, вважають за хороший тон звертатися до мене російською. Та за шо?
Російську культуру потрібно досліджувати так само, як зараз ми досліджуємо радянську з усіма її жахами. Жоден дослідник радянського тоталітаризму не б'є чолом перед іконою Сталіна. Однак чому ж дослідники Росії впадають в екстаз від згадки Достоєвського? Отож.
/Дмитро Мрачник
