Уже мало хто має сумніви в тому, що росіяни свідомо обстрі | NIHILIST.LI
Уже мало хто має сумніви в тому, що росіяни свідомо обстрілюють наші житлові квартали, внаслідок чого гинуть цивільні. Це логічно випливає з їхньої тактики: якомога сильніше деморалізувати українців там, де не має змоги ефективно змагатися з військовими.
Днями я отримав практичний доказ такого злочину: замість стріляти по наших позиціях вони випустили ракети на кілька кілометрів далі — ті пролетіли у нас над головами — і влучили в міську забудову. Це не помилка, а цілеспрямована акція.
І все одно десь на Заході знайдеться скотиняка, яка назве це «неминучою військовою втратою», хоча подібна багатокілометрова похибка це нонсенс.
Мовляв, навіщо їм так неефективно витрачати військові ресурси? Все просто: ресурсів у них вдосталь, а часу й можливостей — обмаль. До того ж їм зовсім не потрібна неушкоджена Україна з живим населенням — мета війни в тому, щоб показати світу, що буде з тими, хто не здається.
Різниця між нашими народами — суто політична. Росіяни стикаються з демографічною кризою, тож їхня мета — знищити українство на рівні ідеології й асимілювати наше населення, щоб мати більше робочих і солдатських рук. Але на шляху до цього виходить класичний геноцид.
Росія не має етичних обмежень просто тому, що втрачати вже нічого. Після Бучі та Маріуполя немає сенсу грати в хороших хлопців. Не було сенсу й до того, як їхні кричущі злочини стали відомими на весь світ, бо всі плани, які розробляє кремлівське керівництво, провалюються.
Кожен наступний крок Кремля має ще менше сенсу, ніж попередній, а отже, Путіну та його генералам доводиться працювати з тим, що в них є. Якщо неможливо переконати Україну здатися або хоча б поступитися частиною територій в обмін на перемир'я, треба переконати обстрілами мирних вулиць.
Інших важелів впливу нема. Україна від цього не втрачає наснаги воювати далі, а от Захід, нажаханий подібними звірствами, може спробувати погратися в «білих людей» і запропонувати цим диким слов'янам якийсь компроміс. Щоб на Заході не боліла душа від чергових Бучі та Маріуполя.
Ну і для того, щоб не думати, де брати дешеві енергоносії й не стикатися з новими хвилями міграції з глобального Півдня, який буде страждати від голоду через військове блокування Росією поставок українського зерна.
Як бачимо, це працює погано. Пропозиції завершити війну та упередити її катастрофічні наслідки для решти світу шляхом поступок з боку України досі лишаються справою маргінальних гравців. Той же Кісінджер просто додає цим голосам більше респектабельності.
Такі кроки Кремля можуть нагадувати спробу чергової операції впливу: якщо не вдається змусити західні уряди припинити постачання зброї українцям чи змусити зняти санкції, значить, підсилимо альтернативні голоси, змусимо Захід потонути у власних суперечках. А там і нові Трампи на підході.
От тільки воно так не спрацює. Путін зневажає Захід, де, на його думку, живуть лише слабкі та жадібні тюхтії, які за першої ж нагоди позбудуться будь-яких цінностей та стратегічного мислення, аби зберегти свій комфорт.
Частково це, звісно, правда, однак розрахунок на такий сценарій — прояв безвиході. Західні уряди не бояться російської ядерної зброї настільки, щоб віддати Путіну Україну — зате вони тягнуть з постачанням наступального озброєння та не вдаються до прямої конфронтації.
Гірка правда у тому, що ми переможемо ціною великої крові. Буде ще більше смертей та руйнувань, однак нашого тріумфу вже ніщо не зупинить. Процес запущений, і його фінал — лише питання часу.
Поразка Росії почалася 24 лютого, а всі дії Путіна до сьогодні — лише спроба відтягнути свій кінець. У цих безнадійних спробах він готовий угробити ще більше людей, зруйнувати ще більше наших міст. І, будьте певні, у нього це вийде, тож навряд ми довго святкуватимемо перемогу — болю вона не вгамує.
/Дмитро Мрачник
