Рецензія на Triple Jump — Kid (2021) від Єгора Фелюста Жан | Neformat.com.ua
Рецензія на Triple Jump — Kid (2021) від Єгора Фелюста
Жанр/піджанр завжди має певні кліше, властиві йому асоціації або типові музичні рішення. Іноді це грає на руку командам, але здебільшого будь-яке перегравання, м’яко кажучи, не вітається. Скільки разів намагалися перейняти стиль American Football, але ні в кого не виходило досягти того самого впізнаваного звуку.
Музиканти самі все ще перебувають у пошуках синергії між собою, але, як мені здається, вони вже, так швидко, встигли нащупати той оголений нерв, який і їм допомагає провести терапію, і слухачеві перейнятися музикою. Вона так само викликає асоціації із серпневим вечором, ламповим панк-концертом на 100 осіб у тісному, задушливому приміщенні з купою знайомих людей, адже випадкових гостей на таких заходах майже не буває. Саме ламповим. Той самий тег, який одночасно і прекрасно допомагає розмежовувати гурти, і дратує через те, що ліплять його до тих, хто ніяк не відноситься до такого "звуку".
Цей емо-панк про перехідні травми та втрати — пік настав, удар стався, але ще належить зіткнутися з наслідками, правильно переварити їх і не зламатися під тиском. Власне, концепція ЕР про це — людська свідомість і її трансформація ...
Якщо підсумувати, може здатися, ніби Triple Jump не привнесли нічого нового та намагаються виїхати на полі мізерної конкуренції. Але, як і в будь-якому не новому жанрі, зі спадщиною потрібно вміти правильно працювати. Ніхто ніколи не буде показувати пальцем на творчість грамотно зроблену або ту, що тонко відсилає до тих чи інших колективів чи записів.
Triple Jump — це лампова музика в найкращому й найменш вульгарному сенсі цього слова. Чомусь їм під силу зачепити щось всередині та одночасно витягнути назовні палітру сумної радості. Ось такий парадокс. Хоча, я, найімовірніше, фан-бой-емо-бой, що ностальгує.
Читайте повну рецензію тут.
#neformatcomua #emopunk
