2022-02-25 11:13:08
Війна.
Цьому ніколи не буде пояснення та пробачення…
Я переїхав до Москви взимку 2006 року. Натрапляв кілька разів на поліцейську перевірку паспорту, на власній шкірі відчув тонкощі роботи міграційних служб. Та то таке, дрібниці.
В Москву я переїхав з двох причин. Отримав цікаву пропозицію по роботі та приїхав до моєї Оксани. Росіянки, красуні-білявки, яка згодом стала моєю дружиною та матірю мого сина. Будував життя, жартував назустріч коли називали «хохлом». Мені пощастило бути в ІТ-тусовці, де більшість людей мислять глобально, подалі від примітивних стереотипів, бачать себе людьми світу.
Ці ж причини відіграли роль коли я не порвав усе одним днем (а такі думки були) в 2014-му. Я тоді обійшовся без гасел, просто попросив росіян залишити нам право власноруч розбиратися в своїх проблемах. Тоді, як і завжди, я дуже хотів розібратися, докопатися до суті конфлікту, встановити справжню картину дій. Я завжди давав росіянам (як людям) шанс, право на аргумент - принаймні у своїй голові. Зважував, слухав. Усі ці 15 років я був невеличким містком між двома - ні, не країнами, людьми двох країн. Я не вірю в дружбу між народами, але вірю в дружбу між особистостями.
Всі останні 8 років я відчував себе як герой «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Сперечався з росіянами, готучюи в 3-5 разів більше аргументів на емоційні випади. Хоча би на прикладі Бандери, про якого я прочитав 5 книжок різної тональності - щоб бодай трохи приблизитися до розуміння його ролі в історії. І так по будь-якій темі - від «псевдодержавності» України до ситуації на Донбасі. Зазначу, що в мене ніколи не було мети виправдати Україну будь якою ціною. Але завжди - йти шляхом діалогу. Водночас в Україні друзі жартома кликали мене «москалем», адже я завжди виступав «адвокатом» росіян. Доводив, що треба розділяти політичну доктрину та позицію окремих людей. Принаймні, не треба їх всіх урівнювати. І знаєте, я й досі вірю, що я непогано справлявся з цією роботою. Я ніколи не визнавав "мы же братья", але вірив в те що ми люди.
Усі ці 15 років я ношу під серцем українский паспорт - один єдиний. Батьківщину як і улюблену футбольну команду не обирають. Усім компаніям, що зі мною співпрацювали, доводилось то «терпіти» разом зі мною - всі ці черги в ФМС та незручності. Мені дуже хотілося бути амбасадором України - розумним, професійним, цікавим співрозмовником, готовим до діалогу. Не тільки в Москві, по всьому світу. Я завжди з посмішкою виправляв адміністраторів готелів та офіціантів, які називали мене росіяниниом. Я українець. Був, є і буду. І по сьогодні роблю, що маю саме як українець.
Останній тиждень я всіляко гнав від себе думки про те, що завтра війна. Але ранком 24 лютого всередині мене щось померло. Зникла навіть гіпотетична можливість діалогу. У мене опустилися руки і впало серце. Я ніколи і нікому не зможу пояснити які можуть бути причини того, що на мою рідну землю напали загарбники. Якими би термінами вони не прикривалися.
Наостанок. Я не буду закликати росіян до якихось дій. Ви власне самі розбересь з тим, що вам робити. Шкода лише, що нам такого права ви не дали.
Цьому ніколи не буде пояснення та пробачення… Принаймні в моєму серці. Слава Україні.
П.С. 26 лютого ми мали проводити черговий турнір «Вуличної ліги» з футболу. Лише в страшному сні я міг би уявити, що його буде відмінено через війну.
689 viewsedited 08:13
Ц
