В контексті повномасштабного вторгнення знову загострилася тем | ЛикБез

В контексті повномасштабного вторгнення знову загострилася тема про "попереджав не попереджав", "готувався не готувався", "зробив не зробив"…
Тільки обговорюються чомусь питання, щодо яких наразі важко комусь щось реально дорікнути, а от давайте поговоримо про те, що реально могло б звести до мінімуму або й взагалі до неможливості такий сценарій розвитку подій коли у центрі Європи розпочалася війна масштабу другої світової?
Але для початку коротко пройдемося по темах, які зараз скрізь на слуху, але далекі від істини:
Отже, Зеленський знав, але приховував і нічого не робив. Насправді ж, реально, знали всі, обговорювали всі, просто мало хто вірив, що таке може бути, бо суперечило здоровому глузду.
Казати, що влада нічого не робила аби цього не сталося буде теж неадекватною упередженістю. Бо згадайте виступ Зеленського на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки 19 лютого 2022 року. Вся увага була прикута на ній імовірності цієї війни. Зеленський тоді офіційно заявив, що готовий розпочати процес відмови від ідеї вступу у НАТО через відсутність строків та бажання самого Альянсу бачити там Україну. Саме цього ж вимагав путін від західних лідерів та України, але чомусь коли про це було заявлено президентом України, буквально за кілька днів повномасштабне вторгнення і почалося...
Отже, дипломатичний шлях не допоміг.
Казати, що не готувалися у плані оборонному до цього, теж буде неправильним. Подивіться хоча б інтерв’ю Валерія Залужного з Яніною Соколовою, яке вийшло за пів року до повномасштабного вторгнення.
Звичайно багато ходить розмов про скорочення фінансування різних ракетних програм при Зеленському, але тут розбиратися мають спеціальні слідчі комісії після війни, бо це речі абсолютно реальні, які приховати не можливо. Але давайте будемо об’єктивні, хіба Зеленський приходив до влади на гаслах війни? Ні, він казав, що її завершить мирним шляхом і за це проголосувало 75 % виборців. Тож в питанні згортання мілітаризації говорити можна лише про колективну відповідальність…
А от чому за п’ять років президенства «армії-мови-віри» не було збудовано жодного патронного заводу, не налагоджено випуск різного роду ракет, так щоб вже у 2019 була достатня їх кількість, коли відомо, що ті самі комплекси «Нептун» були готові до серійного випуску на початку 2014, дійсно цікаво...
Не менше питання до Порошенка, чому на озброєння української армії не поступило жодного вітчизняного танку «Оплот», який вважається одним із найкращих у світі?
Погодьтеся, якщо сипати такими фактами, то питань буде виникати ще більше, але не лише до Зеленського… Крім того, розібратися у них зараз просто нереально та контрпродуктивно.
Тому давайте повернемося до головного, про що чомусь ніхто не згадує, хоча від української влади залежало його вирішення або на нашу користь або на шкоду і нажаль вибір був зроблений проти національних інтересів України.
Події ці розгорталися на початку 2020 року і вплинути на них можна було виключно дипломатичним методом. Я маю право говорити про це, бо тільки й робив, що намагався достукатися до розуму наших політиків та влади.
Почнемо з оцінки ситуації, Україні було вкрай важливо робити все, аби країна агресор, тобто рф ставала слабшою та втрачала союзників. Ще на початку 2019 року між державою Білорусь та рф в черговий раз загострилися взаємовідносини, поглибився цей процес через нафтову кризу у квітні коли Білорусь та багато інших країн відмовилися від російської нафти через її низьку якість.
У ситуацію втрутилася США коли там домінувала політика республіканця Дональда Трампа, зокрема почався процес поступового зняття санкції з Білорусі та повернення дипломатичних відносин з метою відірвати цю країну від рф.
Яскравим прикладом цього був візит до Білорусі на початку лютого 2020 року державного секретаря США Майка Помпео, який під час зустрічі з Лукашенком зокрема обіцяв забезпечити країну американською нафтою аби захистити її суверенітет та допомогти позбутися російської енергетичної залежності.