2022-07-20 11:02:50
"... Хліб продавали не у самому магазині, а збоку — через ляду. До прилавка було досить високо і я у свої шість чи вісім років не міг навіть дотягнутися до нього. А посковзнутися під тією лядою було дуже просто — десятки чобіт перетворювали землю навколо магазину на багнище.
Один з перших походів у магазин за хлібом я запам’ятав як найбільше приниження мого життя.
Це був самий початок 1960-х. Тато з самого ранку йде на роботу до школи, мама — теж, брат — на уроках. То бабуся за хлібом мене посилала. Тоді я навіть годинника не знав, не вмів визначати час. Бабуся дивилася на годинника, давала мені зав’язані у носовичок копійки і відправляла за хлібом.
Люди починали збиратися, «займати чергу» десь о десятій годині ранку, а хліб з райцентру привозили ближче до третьої дня. Під магазином вишиковувалися десятки, може, навіть сотні людей: мені видавалося тоді, що навколо тієї хлібної ляди стояла величезна юрма народу. Не у черзі одне за одним — упорядковано й організовано, а саме юрмою, натовпом: штовхаються, сваряться, лаються.
Поруч із нашою хатою мешкала бабуся, колишня вчителька — Маргарита Володимирівна. Їй було років 90, мабуть. Сама по хліб вона вже не могла ходити. І часом мене просили для неї купити хліба. Просиш дві буханки, а тобі не дають. Дали одну — і йди звідси! Кожного разу вибухали скандали, часом доходило навіть до бійок, бо хліба тоді привозили мало і його завжди не вистачало для всіх.
Я бачив, як люди виривали хліб одне в одного. І мені ця черга перед хлібною лядою видавалася найбруднішим місцем з усіх, що я бачив.
Одного разу йшов мокрий сніг. Під ногами чавкало слизьке болото. Ляда зі скрипом відкрилася. Почали давати хліб. Натовп колихається хвилями — кожний тисне, проштовхується до прилавка. І тільки-но я схопився за хлібину, як хтось виштовхнув її у мене з рук! Хліб упав униз — туди, де бруд і чужі чоботи… А другої хлібини ніхто не дасть — і мусиш той рятувати!
Падаю під ноги натовпу, намагаюся знайти свою хлібину навпомацки. І відчуваю, що там уже п’ять чи шість рук його шукають, намагаються вхопити! А хліб у болоті, у снігу качається, а я його намагаюся спіймати, собі повернути, відбити від чужих рук: у багні, під чиїмись ногами! У цей момент я відчув себе скотиною, я відчув, що до мене ставляться гірше, ніж до скотини!
Хлібину я врятував. Але ця історія якось особливо боляче ударила по мені. Було страшенно гидко. Бо це не хліб упав — то було гріхопадіння. Я став свідком морального падіння людей, до якого призводила уся та радянщина, увесь той комуністичний лад!
Мені ця історія досі щемить: це був еталон приниження людського, всього того морального, найкращого, що прищеплювали мені мої батьки. Потім мені здавалося, що того дня я торкнувся дна. Згодом це спрацювало як урок, як мотив, як запобіжник: ніколи не втрачай людськості, ніколи не втрачай гідності, роби усе, щоб ніколи в житті так не опускатися! У певному сенсі це було щеплення людяності проти звірства. «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає». Мені було тоді шість років".
#галя_неси_літературу
27 views08:02