Мабуть, це все загальна атмосфера хтонічних жахіть, яка заполо | Порг против Макинроя

Мабуть, це все загальна атмосфера хтонічних жахіть, яка заполонила 2020, але весь минулий рік у мене пішов під знаком творчості Г. Ф. Лавкрафта та історій про його похмурий і зловісний світ. Не можу себе назвати фанаткою самого письменника — ну вже надто він був неприємною людиною. Але мене зачарувала моторошна атмосфера маленьких консервативних рибацьких поселень Нової Англії та жахливих монстрів, які причаїлися десь під поверхнею мутних вод океану. Уся ця мокра від дощу бруківка, густий туман і темні коридори Міскатонікського університету, давні артефакти та навіжені культисти — на фоні абсурдних реальних новин читати про усе це було навіть затишно.

Але ось цікавий момент — хоча Лавкрафта доволі мало екранізують напряму (хоча дуже раджу, наприклад, нещодавню адаптацію «Позаземного кольору» з Ніком Кейджем), його світ регулярно фігурує в коміксах, літературі, відеоіграх і (набагато рідше) в кіно. Тож контенту мені поки вистачає. Ось днями, наприклад, натрапила на класичний комікс The Courtyard Алана Мура, в якому фігурує трохи осучаснена, але більш ніж Лавкрафтівська історія. І це справді класний самостійний твір, який працює не лише завдяки відсилкам до творчості старого Говарда Філіпса. До речі, в «Двору» є два сиквела — «Неономікон» (який скоро вийде українською!) і трохи масштабніший «Провіденс». Усі три коміксах варті уваги, хоча малюнок в них... ну, скажімо, типовий для аватарівських коміксів початку 2000-х. Зате поєднання ідей Мура та Лавкрафта — справді якийсь шалений позаземний коктейль!

А ось геть новий комікс Miskatonic, який стартував восени минулого року, виявився якимось ніяким, навіть попри цілком симпатичну візуалку. Так, там ніби є якийсь базовий екшн, загадки і містика, але поки що я його читаю лише через надію, що далі буде краще.