Я сильно облажалася з вибором першого за чотири місяці фільм | test
Я сильно облажалася з вибором першого за чотири місяці фільму — фільму, щоб саме подивитися, а не «почитати литовські субтитри до чогось заїждженого й ненапряжного». В сенсі, тут могло бути що завгодно — якийсь німий експресіонізм, виробничий ситком, документалка про пласкоземельників, — рецептори, що відвикли від стимуляції, все одно верещали б, як посіпаки (до речі, теж нормальний варіант).
Але я обрала страву від шефа: фірмову А24-психодраму-настільки-взвінчену!!!, що її перекошує в комедію (якщо комедією, у свою чергу, вважати турецький ци індійський фільм, де персонаж протягом багатьох хвилин і coup de grace’ів не може померти у слоу-мо) .
Men, єбать.
Нав’ючена традиційним для піджанру почуттям провини, героїня (Джессі Баклі) змивається у Дивокрай, де замість божевільного чаювання потрапляє на сосисочну вечірку імені Рорі Кіннера.
Подивитися типу-фолк-горор від Алекса Ґарленда було цікаво хоча б через те, як сильно він запізнився: усі можливі — феміністські в тому числі — новоробні варіації сюжету «погнали наші городян» вже відзняті. Тут хтось заперечить, що Men не про злих селюків, а про, гм, чоловіків, але взагалі-то стрічка ніяк не сперечається зі стовпами фільмів, канву яких вона запозичила: всі «Плетені люди» були про те, як суспільство спалює чи забиває камінням громадянина N, щоб зберегти статус кво, і ця нова ітерація сюжету — про те саме (хоча фінальна кривава інсталяція може наштовхнути на думку, що Ґарленд вирішив сатирично екранізувати всрату тікток-мудрість «ЕСЛИ БЫ МУЖЧИНЫ Р0Ж@ЛИ ТО В0ЙН БЫНЕБЫЛОБЫ»). Ґарленд нікуди не спізнився: реліз Men ю в е л і р н о збігся з ганебним трендом — реакційним відкочуванням до статусу кво, який існував перед #MeToo. У день виходу фільму в британський прокат The Guardian випустив програмну колонку про те, що кінець тяжби між Джонні Деппом і Ембер Герд підсумував повернення «прогресивного» світу до мізогінії як норми. В фільмі Джессі Баклі знімає котедж на два тижні, щоб побути на самоті — але англійське «Мужскоє государство» вже пхає їй ̶п̶і̶с̶ю̶ руку у двері, щоб просто по-людськи поговорити! щоб просто довести, що вона ̶н̶а̶с̶р̶а̶л̶а̶ ̶к̶о̶л̶и̶ш̶н̶ь̶о̶м̶у̶ ̶в̶ ̶л̶і̶ж̶к̶о̶ довела колишнього до самогубства. Якщо це звучить смішно, то так, це смішний фільм, аж до його кислотного символізму: чоловічий світ, куди потрапляє героїня — це ще й зелений світ (салатовий на постпродакшені викрутили до болю), світ Зеленої людини; зелений був кольором фей не тому, що це природний колір, а тому що зелені істоти протиприродні — див. колір очей одного з клонів Кіннера, див «зелених дітей Вулпіта». Жартуючи чи не жартуючи, Ґарленд каже: так, жіночки, ви маєте рацію — ми не просто ігрек-хромосома, ми інша раса, йобані зелені чоловічки. І перед титрами дозволяє акторці посміхнутися мідсоммар-усмішкою.
А от навіщо такі заяви роблять (і роблять, і роблять) хороші хлопці від кінематографу — це реально для мене загадка.
