Зорі Як завше ми сі не спало і я вийшов надвір посеред зимної | Березовый сок

Зорі

Як завше ми сі не спало і я вийшов надвір посеред зимної весняної ночі. Забайдив си дзиґар і крізь тютюновий дим раптом почув голос згори:

- Здоров, Куба, як ся маєш?
- Не є зле, коби не москалі. Ти шо там?
- Я? Та тиж незле. Іно хтів би'м тя шось просити.
- Кажи, не стидайсі.
- Тре би'с переказав моїй матуні, жеби перестала плакати кажен день на моїй могилі. Там і без її сліз мочари докола. Зателєфонуй їй, добре?
- Ок, братку.

- О, Куба,- раптом я вчув новий голос з єнчого боку Всесвіту,- і мому татови переповіч, би за розум сі взєв врешті. Хляє, як не в себе, курва, а сестру мою менчу хто на ноги поставе? Ми з мамов іно духовно теперка можем підтримати.
- Обовізково, сестро.

- Кубаааа?
- Га!
- А мене послухаєш?
-Та чо нє? Шо тре?
- Треба би'с поїхав під Київ, тамка в єднім місци лежит мій броцак, а в нім паспорт, воєнник і ще пару речей. Завези то все до Тернополє, дружині моїй, бо вна досі вірит, шо я живий. Зробиш?
- Спробую, друже.

- А нас послухаєш?,- нараз два старечі голоси озвалисі в небі.
- Та яснийґвінт, люде!
- Поховати нас тре по людськи. Ми вже далі два роки бде, як лежимо з дідом закатовані в пивници на Чернігівщині.
- Зробим!

Чорне небо раз по раз висвічувало надо мною чергову зірку, котра говорила зо мнов, немов сповідаючись.

А я слухав їх і писав. Херсон, Маріуполь, Очеретино, Бахмут, Київ, Енергодар, Крим, все не перелічити. Цілком чужі люде та колєґі, знайомі та одногрупники, родичі та люде, про котрих і не згадав'бим, коби не війна...

Я завше памітатиму про ВАС. І перекажу цю паміть всім, з ким сі стріну на життєвім шляху. І накажу їм, би так само переповідали то єнчим людьом.

ПАМІТЬ НЕ ВБ'ЄШ! (с) Яків Кутовий