закон, який врятує тобі купу нервових клітин або одна із голов | all read

закон, який врятує тобі купу нервових клітин або одна із головних ознак асертивності

ніколи не намагайся нікого врятувати і не лізь допомагати, якщо тебе не просять ПРЯМО не натяками, а от саме ПРЯМО через “допоможи мені будь ласка в цьому”

коли ти починаєш нести відповідальність за своє життя і розумієш, що все в твоїх силах, поступово доходить, що інші люди також самостійно відповідальні за своє життя. що твої друзі, що партнери, що навіть батьки. так, батьки дорослі люди, які також приймали і приймають рішення самостійно

я знаю, як тягне всіх пожаліти або всім допомогти, але якщо тебе не просять про це прямо, не реагуй.
це, напевно, перше, що мені допомогло налаштовувати внутрішній спокій

якщо я чую щось типу “так хочу приїхати у Львів, але нема де зупинитись, от би де було…” - я не реагую на це. ми дорослі люди, у нас є слова, ти можеш сказати прямо і запитати мене, чи можна зупинитись в мене. якщо ти не можеш це запитати, бо боїшся відмови, або не вмієш користуватись словами, то і я не вмію розуміти натяки, да, я отака от дурненька, не розумію, якщо мене не просять прямо. якщо ми говоримо в такому контексті, то я можу тільки пожаліти тебе словами, що тобі нема де зупинитись

або “от в тебе багато друзів, також хочу багато друзів, от би мене хтось з ними познайомив”. да, було б класно, аби тебе хтось з ними познайомив.

“я б також хотіла ходити на такі зустрічі, на які ви ходите з подругами”

я можу навіть не перечисляти, ви самі знаєте купу таких “натяків” через маніпуляції, які змушують тебе казати: давай я тебе познайомлю, давай поведу, давай зроблю, давай допоможу

стоп! головне правило: поки це не сказано прямо, ми на це не реагуємо
натяки - це позиція дитини. дорослі люди говорять прямо. поки мені не говорять прямо, я нічого не чую

або прямо, або ніяк

ваша ініціатива у цьому випадку завжди буде покарана. бо, коли ви самі пропонуєте допомогу, людина перекладає відповідальність на вас. і потім раптом що, вона “так ти сама/сам запропонував”.

асертивна людина не біжить нікого спасати, якщо її про це не просять. більш того, вона має повне право відмовитись, навіть якщо її попросили прямо. так, зовсім не обов'язково допомагати людям, навіть якщо вони просять. якщо це тобі не вигідно, важко або не хочеться - це не обов'язково робити.

так, ти можеш бути “поганим” для цієї людини, але лишишся здоровіше + ця людина чогось та навчиться

я би мала в своєму життя набагато менше, якби мені допомагали кожен раз, коли я просила. але мені відмовляли. і через це я навчилась багато чого робити сама, за що я безмежно вдячна.

отак от. нікого ми не спасаємо, і нікому не допомагаємо по власній ініціативі